«Невтомний ратай на ниві українського пробудження» — до річниці від дня народження Михайла Павлика (1853-1915), українського письменника, публіциста, громадсько-політичного діяча

Сектор краєзнавства Косівської центральної бібліотеки підготував пам’ятку користувачеві: «Невтомний ратай на ниві українського пробудження» ( до річниці від дня народження Михайла Павлика (1853-1915),  українського письменника, публіциста, громадсько-політичного діяча)

Михайло Іванович Павлик (1853-1915) – відомий громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, журналіст, учений народився 17 вересня 1853 року в с. Монастирське (тепер частина м. Косова) у сім’ї  Івана та Марії Павликів.

Михайло Іванович Павлик

У рідному селі Михайла Павлика, як і в навколишніх селах жив дух опришківства. Із вуст в уста передавалися пісні про Олексу Довбуша. Ці розповіді хвилювали , змушували хлопця замислюватися над життям. Винятковий вплив на виховання Михайла та його сестри мала мати їх Марія. Від неї син успадкував такі  риси, як: лагідність, делікатність, доброта. Змалечку мати огортала дітвору ласкою і ніжністю, вечорами співала народні  пісні, згодом передавала їм своє вміння розписувати писанки, ткати, вишивати. Почуте у дитинстві збереглося в пам’яті на все життя, що постійно надихало вже відомого письменника і вченого на літературно-мистецьку діяльність впродовж багатьох років.

Після закінчення Косівської школи, Михайло Павлик складає іспит за четвертий клас і йде вчитися до Снятина. Потім була Коломийська гімназія, після – Львівська академічна гімназія, а в 1874 р. стає студентом університету.

Навчаючись Михайло поринає у суспільно-громадське й культурне життя Львова. На філософському факультеті, куди вступив Павлик. Поширювались твори передових західноєвропейських філософів, економістів, політичних діячів, у яких тодішні урядові кола  небезпідставно вбачали загрозу існуючій системі влади. В середовищі студентів-українців виношувалися й обговорювалися ідеї національного визволення Галичини.

М.Павлик з ентузіазмом підключився до роботи українофільських гуртків, встановивши тісні зв’язки з І.Франком. Першою їхньою спільною роботою було редагування науково-літературного часопису «Друг»- органу демократичної молоді Західної України.
В журналі друкувалися статті й матеріали про становище українців Галичини, переклади найцікавіших творів зарубіжних письменників, з віти про діяльність студентських товариств.

Головною метою своєї громадської діяльності в той час Павлик вважав формування нової вітчизняної літератури, яка б виховувала у читачів почуття обов’язку перед народом, здатність до самопожертви та безкорисливого служіння загальнолюдським цінностям.

Внаслідок зусиль передової молоді на чолі з М.Павликом з весни 1876 р. журнал «Друг» повністю перейшов на демократичні позиції, в журналі остаточно перемагає й утверджується народна мова. Цей  знаменний факт засвідчив народження нової української журналістики, і приємно, що біля її витоків стояв гуцул – косів’янин Михайло Павлик.

Наш земляк Михайло   Павлик автор численних статей і заміток з найактуальніших питань політичного і культурного життя нашого краю : «Про русько-українські народні читальні», «Про строїтелів» та «руйнівників», «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» та ін..

М.Павлик автор оповідань «Ребенщукова Тетяна», «Юрко Куликів», повістей «Пропащий чоловік», «Вихора» (незакінчене).

Перший поетичний твір М.Павлика «Прийди, весно!» написаний на початку 1873 р., покладений на ноти Віктором Матюком, став популярною піснею, яку виконували на Галичині.У журналі «Друг» М.Павлик надрукував вірші «Не забудь», «Влюблена», «Судьба», «В Карпатах» та в альманасі «Дністрянка» за 1876 р. – вірш «Щаслива». Збереглося вісім рукописних зошитів з віршами  Павлика, що засвідчують активну поетичну працю автора.

До епістолярію Павлика ввійшли листи Павла Грабовського, Бориса Грінченка, Атангела Кримського, Миколи Лисенка, Леся Мартовича, чеського етнографа-українофіла Францішка Ржегора, Володимира Вернадського і, звісно, Івана Франка. Та перше все ж таки місце належить Михайлу Драгоманову та Лесі Українці: збереглося 74 листи останньої до Павлика, а це чимало. М.Павлик перекладав твори І.Тургенєва, Г.Успенського, М.Салтикова-Щедріна, О.Толстого, О.Пушкіна, М.Лермонтова, А.Чехова, В.Короленка, твори європейських літератур, які могли прислужитися відродженню української культури. А також праці зарубіжних філософів, економістів, соціологів.

Після заборони журналу «Друг» М.Павлику довелося докласти чимало зусиль для виходу у світ «Громадського друга». Перший і другий номери часопису поліція конфіскувала, а М.Павлика як редактора й автора оповідання «Ребенщукова Тетяна» було засуджено до шести місяців ув’язнення.

Продовжуючи традиції «Громадського друга» М.Павлик разом з І.Франком видавали «Дзвін» і «Молот», де 1878 р. опублікували першу частину повісті М.Павлика «Пропащий чоловік».

Співпрацював Павлик у багатьох виданнях, зокрема у львівській польськомовній газеті, де друкував гостропубліцистичні статті та огляди з питань політики, економіки, селянського життя.

Перебуваючи з 1879 по1881 р. у Швейцарії та на півдні Франції  М.Павлик, М.Драгоманов і С.Подолинський видавали журнал «Громада». Упродовж тривалого часу культурницького поступу, збирав і узагальнював матеріали про роботу читалень, освітніх товариств, спілок, писав про назрілі питання освіти. На шпальтах демократичних видань він підтримував багатьох письменників : Лесю Українку, Павла Грабовського, Леся Мартовича, Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську.

У дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності М.Павлика чільне місце посідають матеріали, присвячені становищу жінки у тогочасному суспільстві. Письменник висував і обґрунтовував тезу про забезпечення правової свободи і рівності жінок. Створення умов для їх незалежності від чоловіків, рівності з ними у суспільному житті та діяльності, гарантування жінці свободи зборів, слова, совісті.

Важливими є його політичні прогнози : ще 1885 р. він зізнався Драгоманову, що в нього «не раз зривавсь щодо України сепаратистичний дух…» і думка, що «вільна Україна, як і вільна південно-західна Слов’янщина, постати мусила на руїнах Австрії, як і на руїні деспотичної Росії».

Павлик був з тими, хто не дав Русько-українській радикальній партії злитися з польськими соціал-демократами. Тобто втратити свою незалежність. Це була в Галичині і в Україні перша легальна політична партія соціального спрямування, заснована у Львові 4 жовтня 1890 р..Одним із чільних фундаторів партії, керівником і редактором її видань був той-таки Павлик. На ІУ з’їзді  29 грудня 1895р.) РУРП першою ввела до своєї оновленої програми постулат повної політичної самостійності українського народу.

У Галичині РУРП виховала новий тип політично активного громадянина, борця, патріота. Досить назвати натхненника й організатора Листопадового зриву1918 р. Дмитра Вітовського і все січове стрілецтво.

Саме Павлик мав причетність до заснування не однієї «Січі», два роки (1910-1912) був отаманом Львівської повітової «Січі», спричинився до формування січових осередків на Львівщині. У травні 1910р. піднесено вітав учасників свята січових товариств у Станиславові. Він говорив, що січовий рух повинен охопити весь народ: «тоді напевне скінчиться його політична неволя під вражим москалем – і стане вільна, незалежна Україна, без хлопа і без пана, якої бажали і бажають її найкращі сини».

Через зв’язки з Драгомановим, гучні арешти та ярлик «соціаліст» Павлик, як і Франко, змушений був покинути університетські студії, ніколи не мав сталої посади(хіба що який час служив у НТШ бібліотекарем),  перебивався мізерними гонорарами та спорадичними грошовими датками, що їх надсилали добросердний Драгоманов і деякі українці з Наддніпрянщини.

3 вересня 1914 р. російські війська вступили до Львова. Українські інституції перед тим перебралися до Відня. Друзі і знайомі запрошували його з собою. Павлик відповів : «Я вже такий старий і близький до смерті, що мені нічого не страшно».

Сили у Павлика виснажилися і ще тим, що Михайло і Анна ( вони проживали у Львові в одній квартирі; тривалий час з ними мешкала  й мати) 1990 р. узяли на виховання двох дівчаток-польок.

Перед кончиною Павлик казав : «… не жаль мені вмирати. Одно лиш мене болить: москалі! Коли ж вони наміряться забратися від нас? Так чи сяк, я переконаний: прийдуть наші!».

Серце М.Павлика перестало битися 24 січня 1915 р., на 62-му році подвижницького життя. Його поховали у Львові на Личаківському цвинтарі. А всередині 1929 р. у цю ж могилу опустили і прах Анни, яка так само гідно й жертовно несла свій хрест – хрест задля визволення нашого народу.

Share