Пам’яті Анни Павлик

У січні цього року виповнюється 160-а річниця з дня народження славної косів’янки, рідної сестри видатного письменника і публіциста Михайла Павлика, жінки драматичної долі Анни Іванівни Павлик.

В сім’ї Павликів було четверо дітей, — крім Анни і Михайла ще були Параска і Катерина. Звичайно, на них падав відблиск — тепер говоримо — слави відомого брата, проте всі вони, в більшій, чи меншій мірі були самодостатніми, оригінальними особистостями. Сестри Павликівни вирізнялися рухливим, наполегливим характером, гострим відчуттям несправедливості патріархальних умов життя Галичини 2-ї половини 19 ст. Визначальною, родинною їх рисою було прагнення подолати людську кривду, що неминуче означало боротьбу задля своїх переконань.

Анна Павлик

Сім’я жила незаможно, радше — бідно. Про якесь навчання, крім письма і рахунків (арифметики), не могло бути й мови, лише Михайло зміг одержати гімназійну освіту. Анна свого часу найнялася служницею в косівського аптекаря, пізніше директора ткацької школи Антоні Бурси, потім в косівського старости Бушинського та інших. Ситуацію ускладнювало соціально безправне становище жінки у тодішньому суспільстві. Круг жіночих взаємовідносин обмежувався відомим німецьким три К — Kinder, Kirche, Kűche?, (діти, церква, кухня). Всяка спроба громадської , чи , Боже борони , політичної діяльності суворо карталася (і каралася) оточенням і переслідувалася органами влади.

Анна Павлик була і залишилася незаміжньою. Це давало їй певну свободу дій, але ж викликало чималий тиск і осуд суспільства. Адже для бідних дівчат без приданого залишалося сподіватися на, як тоді говорили, ласкавий хліб. Народна мудрість витворила для осіб жіночої статі своєрідний проклін: ‘’Бодай ти сивої коси діждала’’, тобто залишилася незаміжня. У І. Франка знаходимо спеціальне дослідження ‘’Жіноча неволя в руських (українських) піснях народних’’. Безживна діккенсівська атмосфера галицької провінції, сонні дріб’язкові сімейні будні, такі ж нудні свята глушили кожен свіжий порив юності.

Але вже від середини 19 століття починають з’являтися перші несміливі спроби організації жіночої громади за прикладом феміністичних рухів у Європі. Неухильно насувалося питання здійснення європейських теорій і практик в Галичині. У книзі професора, письменниці з Канади Ірени Книш, котра присвячена одній із засновниць галицького жіночого ‘’Товариства руських (тзн. Українських) женщин’’ Наталії Кобринській є рядки, присвячені сестрам Павлик: ’’Немов винятки з правила на галицькому овиді з’явилися сестри Михайла Павлика, гуцульські дівчата з Косівщини — Анна і Параска — , яких поліція і суди безнастанно переслідували за їхні погляди і зацікавлення громадськими справами. Невтомні пропагандистки нових ідей, на думку Михайла Грушевського індивідуальності далеко сильніші і яскравіші від свого брата, тільки наслідком галицької мізерії (нікчемності) не відіграли ширшої ролі, для якої були призначені’’. (‘’Смолоскип у темряві’’, Вінніпег, 1957).

Михайло присилав сестрі зі Львова книжки та газети, які Анна розповсюджувала серед жителів Косова. Поліція не раз проводила у хаті Павликів обшуки. Польська та австро-угорська влада, котра зневажливо і пихато називала українське населення ‘’Popi I chlopi“ (попи і селюки), запекло противилася спробам тих же селян доступу до освіти.

Більше десятка разів за пропагандистсько-освітню діяльність Анну Павлик арештовували і судили (1877 р. — 2 рази, 1879, 1880 і т.д.) разом Михайлом, Іваном Франком, Остапом Терлецьким та іншими. Звинувачення були серйозні — протидержавні дії, політичні заворушення. Суд міг помилувати кримінальних злочинців, але політичних — в жодному випадку. Коли 1879 та 1880 року Анну арештовували разом з жителями косівських передмість Монастирське, а потім з Москалівки, їй вдавалося, завдяки правильно вибраній лінії захисту, добитися незначних покарань, або й звільнення винуватців.

Багато зла українцям Косова заподіяв староста міста Сабат. Він організував справжній терор проти родини Павликів і проти усіх, хто одержував листи, чи українські книги і журнали на пошті. Іван Франко радив Михайлові не посилати і не передавати сестрі ніякої літератури, тому що це може їй, і не тільки їй, пошкодити. Приїжджих до міста жандарми могли обшукати і затримати. Іван Франко писав до М. Павлика: ‘’Не знаю, чи і як можливо буде мені поїхати до Косова. Там [староста] Сабат — лютий Савло* на все, що не пахне на милю суспільним порядком. Поїхати, то знов візьмуть [арештують ] гурму люду. Літом там було попросту осадне положення — вартівники стояли і кожного молодого чоловіка питали о паспорт і пр..’’ М. Павлик не дослухався поради і тим викликав черговий арешт Анни.

Драматичні події свого життя, долю і недолю місцевих селян, дрібних заробітчан, жителів міст, малих містечок і сіл Анна Павлик передавала у прозових і поетичних художніх творах, які публікувала у радикальних виданнях, зокрема львівських, коломийських та женевських. Писала вона і публіцистику.

В 1880 році вийшов друком альманах ‘’Перший вінок’’, — видання, організоване українськими жінками-літераторами під керівництвом Наталії Кобринської. Його поява стала значною подією в культурній і соціальній галузі життя не лише українського, але й польського і єврейського жіноцтва. Свої твори подали як галицькі, так і наддніпрянські авторки: Олена Пчілка і її молоденька донька Леся Українка, Ганна Барвінок, Людмила Старицька, Дніпрова Чайка, галичанки Софія Окуневська, Михайлина Рошкевич, Олеся Бажанська, Ольга Гузар-Левицька, Сидора Навроцька. Анна Павлик виступила в ньому, як виразник прагнень жіночих робітничих кіл з нарисом ‘’Зарібниця’’. Її старша сестра Катерина Павлик-Довбенчук дала для альманаху цікавий опис народних звичаїв на Косівщині ‘’Дівка і княгиня’’, де описала своєрідний кодекс гідності гуцульської дівчини у відносинах з парубком. Альманах став дуже популярним читанням серед студентства, міщан і селян. Як згадувала сама Н. Кобринська, були цілі гурти, а то й цілі містечка, що читали один примірник (видання було недешевим і через нестачу достатніх коштів припинило існування).

Після арештів 1877 року проживання Анни Павлик у Косові стало майже нестерпним. Через поліційні причіпки і людський поговір вона змушена перебратися до Львова. Брата Михайла у той момент не було — уникаючи арешту він виїхав до Женеви. Франко теж був відсутній, але він попросив свого знайомого І. Белея допомогти Анні. Той виконав доручення і вона незабаром знайшла роботу за фахом — кравчинею. Працювала іноді до пізньої ночі, так що господиня квартири ходила скаржитися на неї за торкотіння швейної машинки до влади дільниці міста.

Коли усі друзі-однодумці: Анна і Михайло Павлики, Іван Франко, Остап Терлецький зібралися під одним дахом, продовжувалися цікаві бесіди, суперечки, літературні і політичні дискусії. Анна майже не брала в них участі, але у Франка склалося враження, що вона більше, ніж будь-хто з них, здатна просто і доступно розмовляти з людьми, переконувати їх у своїй рації. Ця особиста прикмета Анни була найбільше потрібна під час виборів. Влада, крім прямих фальсифікацій, намагалася підкупом і шантажем заставити виборців голосувати за свого кандидата. Тому агітація за депутата-українця була небезпечною, але дуже важливою справою. Анна Павлик вела усну пропаганду серед міського та сільського населення Косівщини, Коломийщини, Чернівців і Львова. (В 1892 році цісарсько-королівський суд Чернівців засудив її на 6 тижнів суворого режиму за пропаганду і розповсюдження соціалістичних видань серед робітників міста і околиць). Обтяжуючою провиною стали вірші Анни Павлик ‘’Дуреньків суд’’, ‘’Несумлінність’’, ‘’Попівське сумління’’, де вона рішуче засуджує священників, котрі у гонитві за прибутками забували Божу і людську справедливість, стягували надмірну плату за церковні треби, а в громадських і національних справах більшість із них займали антинародну позицію.

Оскільки публічне слово, підтримане авторитетом церкви, має особливий вплив на людей, Анна Павлик невтомно намагалася розтлумачувати лукавий зміст проповідей деяких священників-ретроградів та москвофілів. У 1880-і роки на Коломийщині поширювалися анонімні ‘’Листи до товариша’’, автором яких була Анна Павлик. Кожен з них був витриманий у руслі програмових засад Радикальної партії, котру заснували її брат Михайло та Іван Франко. Особливий резонанс мала стаття ‘’Мої і людські гріхи, а панська і попівська правда’’, яка появилася у 2 числі женевського часопису ‘’ Громада’’. Антиклерикальні статті Павликів іноді були настільки категоричними, що сам Іван Франко закликав їх до більшої поміркованості.

11 червня 1887 року Анну Павлик знову заарештували разом із членами редакції часопису ‘’Друг’’. У приміщенні при обшуку знайшли заборонені женевські видання, листи відомого українського громадського діяча, історика, письменника Михайла Драгоманова (дядька Лесі Українки) до М. Павлика та І. Франка. Переслідували й сестру Анни — Параску Павлик. Її вже у 15-річному віці взяли під поліційний нагляд. У поліції було на неї заведено справу , де було долучено навіть її портрет.

У Львові до Анни сватався один мельник, потім Остап Терлецький. Першому Анна відмовила за порадою всієї компанії, другому — вже за власною ініціативою Був момент, коли йшлося про одруження Анни Павлик з Іваном Франком.

Їх єднала щира дружба, тісна співпраця і особиста приязнь розумних, інтелігентних молодих людей. Хоча у листі до О. Рошкевич Франко з певним заклопотанням писав, що Анна робить йому компліменти, очевидно, що її товариство не було йому неприємним. У кінці жовтня 1880 року він писав до Михайла Павлика: ’’Жити з Анною я рішився тоді, коли сидів (у арешті) і мав час думати . Правда, рішився не по любові, а по приязні. Головне, чи приязнь вистачить для життя, приязнь, скріплена ще одним, і, по-моєму найсильнішим вузлом — спільною роботою? Я думаю, що вистачить’’. Далі він переходить до практичних питань: ’’У Ваших, знаю, грунту мало, а компетентів (претендентів) досить. Треба буде мені побалакати із своїми, то перейдем жити в Нагуєвичі. Там і безпечніше і ширше’’. Бажав цього одруження з Франком і Михайло, якому хотілося прилаштувати сестру. Але — не склалося, і причин тому немало.

Під впливом соціалістичної літератури з європейських видань Михайло Павлик подав І. Франкові пропозицію, щоб він, Франко, Анна та ще декілька осіб закупили, чи взяли в аренду ділянку землі, придбали сучасний реманент, худобу і, на основі прогресивних методів ведення господарства, створили своєрідну ідеальну комуну спільної власності . Франко зацікавився проектом і з молодечим запалом вже розшукував підходяще місце, вивчав ціни і т. д. Звичайно, нам тепер видаються надто наївними ці утопічні задуми. Зіткнувшись з нечесною підступною конкуренцією торговельної мафії, яка жорстко контролювала усі фінансово-економічні і юридичні справи, комунари могли би вважати щастям, якби вдалося уникнути безпросвітних боргів і тюрми. Вони, очевидно це теж зрозуміли та й нагромадження потрібних коштів могло привести до економічної руйнації членів їх родини, тому проект комуни швидко погас, так і не розпочавшись.

1915 року, якраз на день народження Анни Павлик, помер у віці 62 роки її брат Михайло. Помер від нестатків, хвороб і нервового напруження, викликаного надмірною розумовою працею.

На одній із зустрічей з робітниками косівської солеварні, де була сильна профспілкова організація, присутні, помітили, що він в холод без плаща, в самому костюмі. На зібрані тут же гроші купили теплий одяг і капелюх.

Анна Павлик, яка залишилася незаміжньою не переставала клопотатися долею бідних дітей та сиріт. У неї був намір побудувати в Косові сиротинець та будинок-притулок для відпочинку і творчої праці людей мистецтва і літератури. Раптова смерть (1928) цьому завадила, але пізніше, завдяки місцевому ‘’Союзу Українок’’ дитячий садок-‘’захоронка’’ таки почав діяти .
Іван Франко присвятив Анні вірш ‘’Анні П’’, написаний народно- пісенним розміром у формі діалогу матері з донькою. Він був уперше опублікований у поетичній збірці ‘’З вершин і низин’’ в 1893 р. У алегоричних образах забур’яненого поля, чорних хмар і негоди виведено боротьбу відважної трудівниці із злою долею. Саме Франкові належать пророчі слова:

‘’Нехай і повінь валом бухне,
Моя відвага не потухне.
Знесу я всяку злую долю,
Та не покину праці в полю.
Робити буду без упину
І перестану, як загину’’.

Юрій Джуранюк

Share