Творчість Оксанки Стусяк з села Кобаки

Творчість Оксанки Стусяк з села Кобаки, переможця районного конкурсу «Найкращий читач 2013 року» в Косівській центральній бібліотеці для дітей.

ЩО  ТАКЕ  ЧАС

Що таке час ніхто не знає. А може Ви знаєте?
В цю хвилину поки ми розмовляємо,
Десь біля Тебе хтось помер, а хтось народився.
Такі закони часу, і ніхто не в змозі змінити їх.
Адже так хочеться жити і творити. Сумні іноді
Перешкоди готує час, але хто піде на ризик
Пізніше вийде переможцем.
Вічне протистояння добра і зла на землі…
Ця битва ніколи не закінчиться. Час не шкодує нас,
А пізніше викидає у бездонну прірву, якби нас і не було.
Деяких людей час розкидає по світу.
Невгамовно летять роки,  як ті голуби, як річка.
Так хочеться його зупинити хоч на мить,
Та це не вдається нікому. Час не підвладний.
Плачте кровавими слізьми, благайте його
Та він невблаганний і безжалісний.
Несуть нас вітри на крилах часу та стають запізно…
Мине час і мене забудуть…
Дуже тяжко жити, але ми живемо.
Життя це невеличкий проміжок часу між
Народженням і смертю, який треба прожити достойно.
Потрібно жити, не дивлячись ні на що.
Іти до своєї мети, а головне жити…

Оксана Стусяк, 12 років, село Кобаки, Косівський район,
Івано-Франківська область

ПОДЯКА  ГОСПОДУ БОГУ

В сім’ї Михайла народилась довгоочікувана перша донечка. Щасливий батько, щаслива мати, бо доня народилась дуже красивою, ще й до того кучерявкою, оченята, як волошки в полі сині, сині. Кажуть люди – то щаслива дитина, що народилась в свято. Назвали її Анничка.

Пройшли роки. Батьки не натішаться своєю дівчинкою. Така вона розумниця, в школі вчиться добре, і співає, і читає, і танцює, ще й в різних гуртках займається.

Вишиває чудові узори на рушниках, а узори ніби живі. Крім того, вона встигає допомагати батькам в домашньому господарстві. Любить працювати на городі, і дуже любить вона поратись біля худоби.

–    Це не так просто доглядати за худобою, потрібно вміти, щоб тебе розуміла вона і погодувати, і напоїти, прибрати, – розказує вона своїм подружкам, які кличуть її погуляти.

Та в сім’ї сталося велике горе, захворів батько. Безжальна хвороба скосила татуся, його не стало. На долю дівчинки випало рости без батька. Важко стало жити.

Не журіться, матусю! Жити треба, треба жити. Не падати духом. Я вірю, ми зможемо.

Почалося нове життя. Почала Анничка по-новому, по-дорослому мислити.

Мамочко! Я обов’язково звернусь до Бога Отця, може він нам допоможе…

Так і сталося. Анничка щоденно молилась Богу і в молитвах просила здоров’я для своєї дорогої матусі, для себе. А одного разу сказала своїм подружкам:

–    Дівчата! Давайте в неділю підем до церкви.
–    З того часу Анничка кожної неділі, в кожне свято поспішала до Божого храму. Вона твердо знала, що тільки з вірою в Бога можна жити. Коли її мама запитала, ким ти хочеш стати коли виростеш, дівчина гордовито відповіла:

«Хочу стати лікарем і лікувати людей, приносити користь людям».

–    Час летить дуже швидко. Ось уже випускний бал. Анничка з золотою медаллю закінчила школу, вступила вчитися на лікаря. Вона молилась Богу і Бог почув її.

Оксана Стусяк,  12 років,  7 клас,  село Кобаки,
Косівський район,  Івано-Франківська область

 

МОЯ ГУЦУЛЬЩИНА: БУДНІ, СВЯТА, МІФИ

Гуцульщина – моя. Можете не сумніватись, бо прадідуся і прабабусю, а, може, і їх батьків (звідки родом мій тато) навчав грамоти Лука Гарматій, а в театрі Г. Хоткевича грала моя прабабуся, а по лінії матері пращури мої, серед яких був козак Ярема, (котрий дав прізвище Яремій) відомі ще з 14 століття у підгір’ї Карпат.

Отже, моя Гуцульщина… Чомусь, коли відійдеш від неї, так би мовити, за три кроки, навколишні вже думають: «Ой, ця дівчинка з Гуцульщини, а там, що хата – то чарівник. А всяких язичницьких обрядів та звичаїв не перелічити».

А мені так хочеться сказати: «Люди добрі, це ж зовсім не так. Бо на основі того, що Гуцульщина і гуцули свято шанують кожну стеблинку, кожну краплинку роси, кожну пташину, навіть голос дзюркотливого потічка, бачачи в них душу, ті, хто лиш один раз побував там, або, навіть, може, почув від когось про те, приписують моєму краєві оте чарівництво, яке зараз модно називати мольфарством».

–    Смішні люди. Ми просто любимо до незабуття свій край, і здається з нашої любові виростають гори (бо кажуть, що Карпати молоді і ростуть) вічно зелені смереки і свічками, запаленими нашою любов’ю, золотіючі поміж ними щоосені берізки. А, може, десь у дебрях лісових блукає Нявка-Мавка і береже чисту святу душу від злого чарівника Чугайстра?..

Я топлюся душею, коли відкриваю сторінки новел неперевершеного живописця нашого краю – М. Черемшини. Рівного йому пейзажиста навіть у світовій літературі немає.

–    Ніч срібна, найсрібніша. Місяць… пливе у срібній чайці над Горганами. Небо, гей на морі піна. А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купайло любість по землі сіє.

Як бачите, не вінки по воді, не стрибки через ватру, не буйну пиятику, якою так захоплюється під маскою відродження звичаїв сучасна молодь, не описав відомий новеліст.

А, натомість, розповів про це щемке, дитяче очікування Іванового дня (але не Купала, а Івана Хрестителя), коли на зорях разом з батьками йдуть пішки, по ранній росі через поле, щедро маками і волошками закосичене, до храму в Косові. Отоді зривається по дорозі освячене Іваном помічне зілля, отоді вмиваються росою заспані оченятка, щоб добре бачили і на зле погляд не звертали.

А там, у Косові, біля храму – людей, людей… А вишиванок!.. Бо лиш по вишиванці пізнають, хто з якого села. А ще цілі ряди гарних і таких хитрих саморобних забавок, що їх тільки на ярмарок раз у рік майстри-чугайстри з далеких-далеких гір привозять, а ще кожен може собі іконку свого Святого покровителя придбати і висвятити її.

М. Черемшина розповідає, що в цей день жінки до Івана Хрестителя особливо моляться, бо в день найповнішого розквіту і буяння літа вони просять Святого Івана, аби обдарував їх діточками:

–    Гей, Іванчику Божий, Іванчику чорнобривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо пестити.

А статечні ґазди мудрих слів отців духовних про єдність слухають:

–     Сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, негодно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси і дараби в’яже, але тоту вужевку, що всіх хлопів в один нарід в’яже.

–    Най же цес нарід каїться, най свою Україну шанує! Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить, Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!

Отакий то на моїй Гуцульщині Іван. Не Купало, не Лопушник, не покровитель розваг, а чистий і світлий, в день посту не закапарений гріхом ситості, благословитель літа, розквіту предвічних гір і нас, великих і малих гуцулів.

Що ж до легенд про те, що в цю, Іванову, ніч можна цвіт папороті знайти, то це звичайнісінький міф, бо на моїй Гуцульщині папоротиного цвіту шукають увечері, перед Зеленою неділею, коли йдуть у зарінки, в ліс найкращої папороті знайти, щоби свою оселю прибрати. Отоді лиш десь у неходжених місцях знаходять той цвіт. Але добре пам’ятають: «Щоби цвіт той зірвати, треба добру душу мати».
Саме тому на моїй Гуцульщині так багато щасливих і добрих людей.

Оксана Стусяк,
село Кобаки, Косівський район, Івано-Франківська область

 

СЮРПРИЗ  ДЛЯ  МИКОЛКИ

Миколка сьогодні встав дуже раненько, адже розбудило його раннє сонечко своїми промінчиками. Він лагідно посміхнувся йому. Сьогодні в Миколки свято – день народження.

Мама з татом радіють з того, що синочку уже сім років. Та як не радіти коли вже поміч невелика є від нього. Та батьки обіцяли йому, що обов’язково зроблять для Миколки свято. Гостей запросив синочок цілий клас та ще й друзів своїх, сусідів.

Мама до свята пече великий торт, а сестричка Оксанка улюблені тістечка.

В обід почали сходитися гості. Миколка радів своїм гостям. Він з друзями смакували ласощі, дивились мультики, однокласники розповідали різні шкільні історії.

Раптом відкрилися двері і в кімнату зайшла бабуся, яка приїхала з далекої Португалії. Радощам не було меж.

–    Бабуся приїхала! Бабуся приїхала! Вона знає про мою мрію! – сказав Миколка.

Бабуся щиро пригорнула Миколку до своїх грудей і сказала:

–    Який ти онучку великий! – поцілувала його і привітала свого любимчика з днем народження, тоді гордовито подала великий пакунок загорнутий в різно¬кольо¬ровий папір. Цей подарунок думаю для тебе буде дуже дорогим, ця річ тобі допоможе в житті.

Миколка засяяв від щастя. Та ніколи в житті він не міг повірити, що привезеним для нього подарунком буде скрипка. Він щиро подякував їй і заплакав. Та це були сльози радості. В дитинстві він майстрував разом з батьком і змайстрував собі музичний інструмент скрипку із кукурудзяних стебел. Це було великим щастям!

В той же час Миколка уявив себе на великій сцені у дорогому екстравагантному костюмі.

Однокласники з радістю защебетали до Миколки і одобрили подарунок бабусі.

–    А вона у мене дуже добра, вона мене виняньчила і хоч я був бешкетником та вона ніколи мене не сварила. За це я хочу їй щиро подякувати. Мені здається, що моя бабуся найщиріша, найдобріша! – сказав Миколка.

Вже давно під вечір, діти гралися в різні ігри, рідня ділилися спогадами про прожите життя, а Миколка думав про свою скрипочку.

–    Буду просити батьків, щоб віддали мене на науку до доброго скрипаля в сусіднє село, – сказав Миколка.

Батьки з задоволенням згодилися на пропозицію сина і дали його на навчання до спеціаліста – скрипаля Івана Івановича. Він не міг натішитись Миколкою.

Навчання давалося йому дуже легко.

Йшли роки за роками і з маленького Миколки виріс великий Микола. Зараз він – композитор, скрипаль з великої літери, виступає на великих сценах України і за кордоном. Про нього знає світ.

Оксана Стусяк,  12 років,  с. Кобаки,
Косівський район, Івано-Франківська область

 

ЛЕГЕНДА  ПРО  ТРОЯНДУ

Троянда. Думаю, що кожен знає, яка вона.

Це – королева квітів, це – квітка ніжності й краси. Троянда тендітна та красива. Здається, в неї все гаразд, але насправді в чомусь вона схожа на людину. В неї також є душа, почуття, емоції. В цієї квітки є своє життя. Природа нагородила її  колючками, вона не підпускає нікого до себе, а ось чому, послухайте…

Жила колись на світі одна гарна-прегарна дівчина Троянда. Вона була багата, вродлива. Батьки не могли натішитись нею. Люди задивлялися на її красу. Та дівчина була дуже строгою сама до себе. Близько до себе вона нікого не підпускала. Нікуди з дому далеко вона не виходила. В неї не було друзів, бо батьки вважали, що це не важливо в житті. Дуже тяжко інколи було на душі, адже так хотілось стати простою дівчиною, щоб знайти собі багато друзів, спілкуватися з ними, ділитися своїми думками.

Ось одного вечора постукав у двері один незнайомець, а звали його Валентин. Вона швиденько відчинила їх і побачила в місячному сяйві красивого, красивого хлопця. Він запав в її душу. Вранці хлопець вирушив в дорогу. Ніяк не виходив з голови красень – незнайомець. Батько дівчини на наступний день привів в будинок хлопця красивого та ще й з багатої сім’ї. Все було марно. В уяві дівчини залишався тільки той красень – незнайомець в місячному сяйві. Батько старався для своєї дочки і привів другого, а так і третього хлопця… Тай набридли батькові забаганки дочки. Сказав, що видасть її заміж за першого ліпшого. Дочка припала на коліна до ніг батька тай благає:

–    Батечку! Не видавайте мене за першого ліпшого, адже він не любий мені. Я не буду з ним щаслива. Батько відповідає:
–    Я – Цар. А слово Царя відмінити не можна.

Через тиждень, по велінню батька, мали справляти дівчині весілля.

Засумувала вона. Не їла, не пила. Тільки виглядала у віконце, думала, що він знову постане перед нею. Та це тільки уява. Місяць вийшов з-за хмарки і весело привітався з нею та їй було не до нього. Не видно було того красеня-незнайомця, видно забув за неї, а може й не забув.

Ось і весілля. Вона стоїть у весільному вбранні, чарівна, струнка, як берізка, та тільки не з тим кого так швидко покохала, а з нелюбом. Гірко заплакала дівчина. Її сльоза впала на землю і враз вона перетворилась на квітку небаченої краси – троянду. З того часу цю квітку назвали Трояндою. ЇЇ дарують закоханим, а садять майже біля кожного будинку. Тепер вона стала символом кохання. І далі ця квітка захищається від усіх своїми колючками. Це було 14 лютого – перше побачення Валентина з Трояндою. І з того часу люди святкують День Святого Валентина, день закоханих.

Оксана Стусяк, 12 років, село Кобаки,
Косівський район, Івано-Франківська область

 

МАМА

Моїй матусі в День Матері

Ма-ма-ма-ма… Два звуки, які першими вимовляє немовля.

У кожного на небі є свій янгол-охоронець, а у мене ще один є на землі. Коли важко на душі, коли серце крається і розум тьмяніє від смутку, тільки мама може зрозуміти, приголубити, і пораду слушну дати.

Тоді все стає світліше, наче світ міняється на краще. Продовжувати цей перелік можна без кінця. Адже відчуття й розуміння значущості матері – невичерпні.

Кожен день з матусею для мене – свято. Бо моя мама найкраща і найдорожча в світі. З перших днів мого життя вона турбувалась про мене і робила все, щоб я була здоровою і щасливою. Вона старалась відрізати мені найсмачніший шматочок хлібчика, пригостити найсмачнішою цукерочкою. Я завжди відчуваю теплоту маминих працьовитих рук. Ніколи не забуду тої колискової, яку співала мені мама, першої казочки «Колобок», яку розказувала мені матуся, і того, як маленьку за ручку разом з татом привели мене в школу в перший клас. Хіба це можна забути!

У моєї мами коротке волосся, карі очі, сповнені переживань і радості за рідну дитину, чорні брови шнурочком, що підкреслюють сяйво рідних очей, теплі й ніжні руки. В селі кажуть, що ми з мамою дуже схожі зовні, та і по зросту однакові. А ми різні, бо різні наші смаки, розуміння, погляди на життя…

Моя мама запальна, наче вогонь, гаряча, яскрава. Вона різка в словах, але в серці терпляча й добра.

Я вдячна своїй матусі за те, що піклується про мене, молиться за мене і дає мені можливість проявляти свої здібності.

Сьогодні я стаю перед Вами, мамо, на колінах і дякую рідненька за те, що у світі Ви така є.

Оксана Стусяк,  12 років,  с. Кобаки,
Косівський район,  Івано-Франківська область

 

НЕНЬКА

ШАНУЙ БАТЬКА, МАТІР СВОЮ,
ДОБРЕ ТОБІ БУДЕ І ДОВГО ЖИТИМЕШ
НА ЗЕМЛІ.
5 ЗАПОВІДЬ БОЖА.

Сидить самотня мати біля вікна, дивиться в голубе небо тай питає Бога:

–    Як там мій синочок? Чи не голодний, чи не схуд, чи не змерз в таку заметіль?

А Бог відповідає:

–    Живий і здоровий, тільки забув про тебе він зовсім.

Не може бути такого, щоб син… мене, рідну матір, забув, не згадав!

А думки, як сиві осінні тумани, ведуть у прийдешні літа: невже так і вмру я сама самісінька. Тай ніхто не згадає, якщо вже рідний син забув, що я існую. Виростила його, леліяла, оберігала, тішилась, ночей недосипала…

Мовчки відійшла. Тільки сонечко зійшло, а вона вже знову виглядає свого синочка. А його все нема і нема. Скільки надій, сподівань за рік знищилось вщент. Нікому невідомо, окрім неї самої, окрім Бога. А син і не згадав. Тільки раз зателефонував спитати матір, як його земля, чи не вкрав хтось, чи не прибрав до своїх рук. Ні слова більше не сказавши, перервав зв’язок, а мати ще довго-довго слухала гудки, сподіваючись, що знову обізветься до неї.

Це були найдовші гудки в її житті. Син не приїжджав, більше й не дзвонив. Так йшли роки за роками і мати потихесеньку згасала на очах у Бога. Ось вже свічка життя її догорає, а вона все сподівається і не вірить бідна, що надії її марні…

Так і померла мати. А син ще живий. Ще й досі ходить по землі. А чи згадує те, що забув, забув і не провідав, не зателефонував? Сподівання матері не оправдав. Чи голос совісті дає спокійно спати, жити на цій землі. Коли найріднішої, найдобрішої людини на світі уже нема.

Кажуть, що матері і з Неба оберігають і гріють своєю любов’ю дітей. Навіть таких…

Була в світі мати, а в матері син …

Стусяк Оксана,  12 років,
Косівський район,  Івано-Франківська область

 

ВСЕ ЩО МАВ У ЖИТТЮ, ВІН ВІДДАВ ДЛЯ ОДНОЇ ІДЕЇ…

Він перший піднявся. Він перший промовив.
І перший поклявся за рідную мову,
За рідну Вітчизну, за тризуб і прапор
Він перший почав «Ще не вмерла…» співати.
Ігор Федчишин

Є люди, як зірки, в темну ніч освітлюють нам довгий та тернистий шлях. Одною із найбільших зірок для українського народу був В’ячеслав Чорновіл, який, всупереч всім чиновникам та можновладцям, ішов до своєї мети: вільної та незалежної України. Вже 13 років, як зоря В’ячеслава Чорновола впала з неба нашого, українського неба. Та її світло і досі освічує нам шлях. Він був чудовим журналістом, чесним політиком та полум’яним патріотом своєї Вітчизни, своєї України. Ще в молодості В’ячеслав знав своє покликання. Чорновіл думав про Україну, писав про Україну, говорив про Україну, за що і був багаторазово ув’язнений. Скільки політиків та чиновників хотіли переманити Чорновола на свою сторону, та він понад усе любив Україну. Він міг би жити розкішно, багато та спокійно, якби не його вибуховий характер та патріотизм. Всім, що маємо, ми завдячуємо йому – лицарю українського народу, провіснику духовної свободи та вірному сину своєї держави.

Та, на жаль, в один березневий день, який став проклятим для нашої країни, на шостому кілометрі золотоніської траси, поблизу аеропорту Бориспіль, його не стало. Чимало сліз пролилось у той день. Це був дуже болючий удар для України. Основною версією ДТП, в якій загинув В’ячеслав Максимович Чорновіл, вважається те, що той злощасний «КамАЗ» в’їхав у тріщину, що виникла між двома проїжджими частинами дороги. Та винуватця цього ДТП і до нині не знайшли. А можливо, просто не хотіли шукати, адже за смертю Чорновола стоять дуже серйозні люди. Зараз вони сидять десь у Верховній Раді України та розкрадають бюджетні кошти, цим самим знищуючи економіку та політику всієї держави з середини. Їм все мало тих грошей, вони ще й здирають їх з чесних громадян держави. Зарплатні та пенсії мінімальні, за комунальні послуги люди сплачують значну частину своїх доходів, а на проживання залишаються копійки. Хіба цього прагнув Чорновіл? Чи за це він віддав все своє життя? Звісно, ні. Він хотів чесних та порядних людей у владі. А що ми зараз бачимо? Зовсім не те, що хотілось би бачити. Молодь забуває про людей, які боролись за нашу Вітчизну, які дуже важливі. В кого не спитай, всі відповідають: «Забув, «Не пам’ятаю», «Не знаю». Але ж той, хто не пам’ятає минулого, той позбавлений майбутнього.

Якщо подумати, В. М. Чорновіл був чимось схожий на Т. Г. Шевченка. Вони патріоти своєї держави, за любов до України були ув’язнені. Як і Шевченко, він ні на мить не сумнівався в правоті свого вибору любити та боротись за Україну. На запитання, чи шкодує він про те, як склалося його життя, про проведені 15 років у в’язниці, він давав відповідь: «Анітрохи… І якби довелося починати все з початку та вибрати, я б обрав життя, яке прожив».

На мою думку, з часу смерті В’ячеслава Максимовича його ідеї не знецінились, а набули гострої актуальності. З кожним днем ці проблеми збільшуються, і на даний момент вони досягають шокуючих масштабів. Економіка, політика держави знищуються. Та ще більшої кризи в нашій країні зазнає духовність, чесність, порядність, все святе, що має залишатися в нашій пам’яті. Ця проблема досить велика, тому вирішувати її потрібно саме зараз. Адже сама людина творить долю.

Звертаюсь до вас, мої ровесники! Будьмо патріотами своєї держави, борімося за громадянські права, відстоюймо інтереси своєї держави, як це робив Чорновіл. І я вірю, що все ж є у нас молодь, яка готова гордо стояти за своє в ім’я пам’яті вірного сина свого народу.

Оксана Стусяк,
с. Кобаки,  Косівський район

 

КЛОУНАДА ?

В останні передзимові дні осені до села приїхав цирк-шапіто. Він сколихнув цікаві до новин дитячі серця. На пустинному вже полі стадіону вищипували залишки трави зовсім невеселі верблюди і лами.

Нарешті прийшов день вистави. Село потягнулося до цирку. Шатро шапіто на голій холодній уже грудневій землі, брезент не дістає до землі, з усіх боків дує, а в центрі молоді хлопці і дівчата в легеньких прозорих одежах, виконуючи свої номери, променисто усміхаються наче десь на пляжі на Канарах.

А наш світ? Той, що поза шатром шапіто? Щоденний… Буденний… Замаскований… Чим? Усмішкою? Виразом байдужості в той час, коли розривається серце? Життя – театр, цирк? Ми в нім – актори? Напевно так.

Наш світ – це великий театр, а ми всі в ньому актори. Хтось бере роль у комедійних виставах, хтось в трагічних. В кожного своя історія, неповторна. А якщо не порівнювати світ з театром, щось зміниться? Кожен живе, як знає… Як хоче… Як змушений…

У кожного своя маска і в кожного своя місія досягти чогось завдяки тій масці.

Якщо людина посміхається – це не означає, що їй не боляче, що в неї немає нічого поганого в житті. Такі люди – душа компанії… Але, коли залишаються самі…

Я люблю читати на самоті, слухати музику, готувати їжу, але це не означає, що я самотня. Просто в житті кожного є такі моменти, коли ти кажеш, що тобі краще на самоті, а насправді дуже добре в обіймах рідної людини. Чому? Ми вдаємо, що нам добре без тих людей, які пішли з нашого життя. Чому? Ми приховуємо свої почуття під тими масками? Чому ми не маємо бути такими, якими ми є? Цього я не розумію. Просто під масками жити вигідніше? Хоча як жити? Існувати… Чому нам так подобається брехати, вдавати з себе байдужих до всіх, до всього, хоча душа бажає чогось іншого.

Зрозумійте, якщо ми плачемо – це не означає, що ми слабкі. Якщо ми мовчимо в відповідь – це не означає, що нам нічого сказати. Напевно багато хто живе за принципом «Тільки не зірватись, тільки не заплакати, тільки усміхатись».

Зніміть ви вже свої маски. Навіщо вони вам. Хіба в них легше жити? Ніколи не давати волю емоціям, думаєте легко? Якщо це тяжко, знаєте… Тільки мовчите… Навіщо мовчати?
Театр… Актори… А почуття?

А я вас прошу всім серцем: залишайтесь людьми, знімайте з себе ті нав’язливі маски та живіть, проживайте кожен день… А ті, хто залишиться в тих масках, хай собі існують, бо все одно рано чи пізно зрозуміють: весь цей маскарад був ні до чого.

А цирк? На холодній землі в замороженому протягами шатрі на змерзлих невеликих верблюдах – із сяючою усмішкою?

Та на те ж він цирк.

Оксана Стусяк,  12 років,  с. Кобаки,
Косівський район,  Івано-Франківська область

 

В  ОБІЙМАХ  ЖИТТЯ

Життя… Що воно таке? Не один раз замислювалась я над цим словом. Спочатку я думала що воно, як казка. Все у всіх завжди гаразд… Але реалії життя виявились зовсім іншими. Воно схоже на рулетку, таке ж непередбачуване. Або ти виграєш, або залишишся без нього. Тяжко жити, але ніхто не казав що жити легко. Я люблю життя, хоч в один момент воно може перерватися. Щодня ми доводимо, що ми гідні жити, називатися людиною. Багато людей не цінують його. Вони спочатку нарікають на свою долю, на свої негаразди в сім’ї, але пізніше дуже шкодують про свої нерозумні думки і слова. Адже слово не горобець, вилетить – не спіймаєш. Часом люди забувають про це. Одна хвилина може врятувати тебе, або ж і вбити. Життя таке загадкове та таємниче, чи не так? Звісно. Якось я почула такий вираз – обняти життя. Спитавши про це я отримала відповідь:

–    Ти задумайся над цим, і обов’язково догадаєшся.
Я так і вчинила. Думала я недовго.
–    Це щастя. Правда?
–    Так моя дитино, так. Але там, де добро обов’язково має бути зло. Це слово може мати і погане значення.
–    Дякую.
–    Дитинко моя, і постривай… Я не маю дітей, онуків, але я встигла полюбити тебе як рідну онучку. Я довго думала кому б розповісти все, що я знаю.
Мені в руки старенька сусідська бабуся поставила медальйон старенький, старовинний і з такими словами на устах:
–    Дівчинко моя, я нічого не розповідатиму тобі, медальйон тобі все сам розкаже тільки пообіцяй мені, що ніколи не забудеш нашої розмови. Тримай його завжди біля себе. Це медальйон життя. Більше я нічого сказати не можу. Вона тихо промовляючи сказала: «Він тобі все розповість. Іди моя дитино, хай береже тебе Бог!» З того часу зі мною траплялись різні історії.

Не раз я старалась більше дізнатись про це. На наступний день я вирішила піти до старенької, та її вже не було в живих. На запитання, що з нею трапилось ніхто не зміг відповісти, хоч кімната була переповнена. Тільки одна незнайома старенька відповіла: «Ніхто не знає». І невідома старенька вийшла і чекала поки вийдуть усі. Останньою вийшла я. Вона зупинила мене.

–    Постривай… Я знаю чому вона померла.
–    Чому?
–    Це зробив він!
–    Як його звати?
–    Це життя.

Ні ти неправильно зрозуміла, дитино. Ми пов’язані всі. Ми обрані. Ми знаємо таємницю часу! Я про неї нічого не скажу. Це дуже небезпечно. Всі ми помираємо саме через неї. Чомусь час обрав тебе і це значить, що ти наступна. Це дуже небезпечно. Всі ми помираємо саме через це. Я була вражена почутим. Як так могло статись? Тільки, я не знала, що це тільки початок…

Оксана Стусяк
с. Кобаки,  Косівський район,  Івано-Франківська область

 

МАМО, ВЕРТАЙТЕСЬ СКОРІШЕ ДОДОМУ

Гірко на душі, дуже гірко, але що зробиш такий настав час, що вже більш як 15 років поспіль вимушене емігрантство залишається актуальним. Багато працездатного населення, а особливо з західного регіону виїхало за кордон в пошуках добре оплачуваної роботи, можна сказати в пошуках шматка хліба, залишаючи своїх дітей, перестарілих батьків, свої родини, сім’ї може й назавжди. Як не важко, але це вже проблема часу.

Марійка залишилась в ранньому дитинстві напівсиротою. Безжальна хвороба скосила найлюбимішого татуся, який щиро любив свою донечку, леліяв її, оберігав її від всіх бід, голубив, як ту голубку і все частував добрими цукерками. Не стало татуся. Почалося важке життя.

На плечі матусі лягли обов’язки і батька і матері. Жити стало неможливо. Постійні нестатки вимусили маму поїхати за кордон на роботу, щоб сім’ю утримати та на хліб заробити.

Йшли дні за днями, роки за роками, а Марійка на очах росла красунею, вчилась в школі добре і в цьому велика заслуга її бабусі. Вчителі в школі не натішаться такою розумною дитиною. Марійка ні на мить не забувала своєї матусі. Роки, місяці, години розлуки з нею стали для неї вічністю.

–    Ніхто в світі не може собі уявити, як важко жити без батьків. Без батька, який у мене був дуже добрим, розсудливим порадником в усьому. Без матері, яка вже довгий час на чужині. Чи забула про мене? Чи пам’ятає свою дитину? А може й не забула… Важко мені зараз… А як вони мені зараз потрібні, щоб просто поспілку¬ватися, слушну пораду дати, приголубити і поцілувати. Жорстокий світ. Сама розумію, але надіюсь, що моя матуся обов’язково приїде. Як мені забути її ніжні руки, її ласкаву посмішку, колискову, яку вона мені наспівувала, ту першу казочку «Ріпка», яка запам’яталась мені на все життя, тих цукерків, які купувала матуся. Здається, що все це сон… – сказала Марійка.

–    Роки пройшли, мов вода в річці поплила…

Ось Марійка закінчила школу з золотою медаллю. Бабуся раділа за свою онучку, що виростила її на славу і виховала належно.

Почалась урочиста частина випускного вечора. Урочисто грає духовий оркестр і на сцену піднімаються випускники, перев’язані червоними стрічками. Зал святково прикрашений квітами, національною символікою, переповнений батьками, учнями школи. Директор школи вітає випускників із святом і оголошує про вручення першого атестату та золотої медалі Марійці. Знову грає духовий оркестр вітаючи Марійку і в цей час до сцени наближається невідома статечна жінка святково одягнута. Ніхто не впізнав її тільки одна Марійка, немов ластівка злетіла із сцени до своєї матусі і кинулась в обійми. Плакали всі.

Звичайно, це були сльози радості, особливо в такий пам’ятний день, в день випускного вечора.

–    Мамочко, рідненька, мені здається, що роки розлуки з Вами – це вічність. Я вірила в те, що Ви живі і здорові і обов’язково приїдете додому. Я вірила і молилась Богу. Він мене почув. Тому ми разом, – сказала Марійка.

Пройшли роки. Марійка – журналіст. Працює за кордоном. Постійно шле листи і щодня телефонує своїй матусі.

Хочеться вірити, що настане такий час, коли батьки і матері не їхатимуть за кордон в пошуках роботи, не залишатимуть своїх дітей, перестарілих батьків напризволяще, будуть жити своїми сім’ями і виховувати дітей, працювати в своїй незалежній Україні.

Оксана Стусяк,
с. Кобаки,  Косівський район,  Івано-Франківська область

 

МАТЕРИНСЬКА  ЛЮБОВ

Бувають у житті моменти, коли хочеться заплакати, провалитися під землю, або просто забути про свої негаразди у обіймах близької, розуміючої людини. Так хочеться жити, любити своїх рідних батьків в рідному домі і просто ні про що не думати…

Ось біжить маленьке чорняве дівчатко, а її волоссям грається пустотливий вітер, в очах сміються сонячні зайчики. Маленьке дівчатко біжить до своєї матусі з простягнутими уперед рученятами. Її звати Анничка. Тішиться матуся, що донечка така красуня ще й кучерявкою народилася. А така веселунка все наспівує дитячі пісеньки, які бабуся її навчила. Мати леліяла свою доню, оберігала її.

У Аннички повинні бути завжди найкращі платтячка, черевички. І все, що є найкраще в дитячих магазинах має бути для неї. Навіть, ота дорога лялька з синіми очима та в оксамитовому платтячку для неї. А ще й сережки, намистечка і безліч всякої всячини.

Ось і перший клас. Матуся ніби знов стоїть біля своєї принцеси: таких бантиків нема ні в кого, а платтячко привезено подругою, аж із Америки.

Пройшло декілька років. В Аннички є все, чого тільки душа забажає. Проте нема в неї найголовнішого – материнської ласки і поради.

Мати працює за кордоном. Має добрих друзів, добре оплачувану роботу, але немає рідної дитини, яка так потребує її доброго слова, слушної поради, материнського тепла. Не помітила матуся, як підросла її дівчинка, як непомітно пройшли роки за роками. Анничка вчиться в 10 класі.

Невпізнанною для бабусі Орисі стала Анничка. В школі перестала вчитися. Вчителям та бабусі постійно грубіянила. Завела собі друзів, які любили випивати, а вечорами зовсім не приходила додому. Так минуло вже два тижні. Бабуся змушена була звернутися до органів міліції. Почалися пошуки Аннички.

Мати приїхала додому і кинулась також в пошуках дочки. Та намагання знайти її були марними.

Органи міліції напружено працювали. Мати обійшла всіх її однокласників, друзів.

Допомогти службі пошуку Аннички допомогла подруга Надія, яка все знала про неї.

–    Важко мені, дуже важко. Ми такими були подругами, ділилися своїми поглядами, а деколи і шматком хліба. Було по різному. Анничка була щирою, доброю, розумною дівчинкою до тих пір, поки в школу не прибув новий учень. От і вподобав він собі її. Таємні зустрічі не привели її до добра. Вона присвятила себе новому другу і його слово було для неї головним. От поїхали вони вдвох. Живуть в далеких родичів Михайла. Разом п’ють, разом гуляють, а після випивок і гулянок дуже б’є її. Анничка дуже хвора. От вчора зателефонувала вона мені, щоб допомогти їй втекти від цього названого друга Михайла, бо сил більше немає.

Служба пошуку Аннички добре працювала. Знайшли дівчину і привезли додому. Анничка дуже зраділа зустрічі з бабусею і матір’ю.

–    Мамочко! Рідненька! Допоможіть мені. Я хочу жити! Вилікуйте мене.

Біла стеля лікарні… Безкінечні крапельниці… Довге лікування. Мама міцно стискала долоню дочки і тихенько промовляла:

–    Донечко рідненька! Я вірю все буде добре.
–    Я винна перед Вами. Мені не треба нічого, тільки будьте вдома зі мною і ніякі негаразди нам не будуть страшними. Я не слухала Вас, не вчилася, а зараз спокутую свої гріхи, я буду молитися Богу, щоб він допоміг мені бути здоровою.

Пройшли роки. Анничка вчиться на лікаря. Живуть з бабусею і матусею і в цьому допоміг їй Бог.

Оксана Стусяк,
с. Кобаки,  Косівський район,  Івано-Франківська область

 

ВІРИТИ  ЧИ  НЕ  ВІРИТИ

Якось пішла на прогулянку маленька дівчинка, яку звуть Марійкою, тихенько промовляючи:

Стежинка яка звужується гарненько,
Пробіжить зі мною далеченько.
Всі мені всміхаються,
І зі мною граються.
Всі мені вклоняються,
Ніби так вітаються.
Підійшла до деревця маленька, і всміхнулась до нього. Сказала тихенько:

–    Привіт! Це й справді ти говориш зі мною?
–    Так. Звісно. Хоч хтось почув мене.
–    Я не хтось. Я Марійка.
–    Дуже приємно. А мене смерекою звуть.
–    Це напевно фантазії. Але я невпевнена, – сказала вона.
–    Ні, Марічко. Це не так.
–    А-а-а-а-а це як?
–    Я вже подумала, що хтось почув мене.
–    Та це хіба правда? Мама каже ,що це недобре говорити з деревами.
–    Я не знаю, але ми розмовляємо тільки з дітьми.
–    Зрозуміло. Але чому мама не знає. Вона теж була малою дитиною.
–    Напевно вона забула.
–    А й справді. Не може ж вона все пам’ятати.
–    Ну все. До зустрічі.
–    До зустрічі.

Тим часом прибігла сусідка Василина, тай скоріш розповідає мамі про Марійку:

–    Лишенько буде з твоєю дитиною. Я ж тобі говорю, що твоя дитина говорить з деревами .
–    Я не вірю. Такого бути не може. Щоб моя Марійка з деревами розмовляла. Не вірю…
–    Я ж справді бачила своїми очами і чула своїми вухами, як вона щебетала до смерічки.
–    Ну дякую, Вам, дорога сусідонько Василино.
–    Та правду я тобі говорю. Віриш чи не віриш мені, але будеш бачити. Біда буде з нею. Шкода дитини.

Пішла  сусідка додому. Незабаром прийшла і Марійка.

–    Ну де ти була?

–    Я ж, мамочко, гуляла.

–    Де гуляла?

–    В парку я була. Там так гарно, так мило, так затишно. Я дуже люблю милуватися природою, спостерігати, як на очах ростуть маленькі деревця, дивитися на їхню красу. Вони мене розуміють. Коли я виросту буду вчити дітей любити природу, адже це безцінний дар.

–    Може добре казала Василина – подумала мама.

Дитина й справді має дар від Бога – вміє говорити з деревами, адже це не всім дано.

І таке буває…

Оксана Стусяк, с. Кобаки, Косівський район,
Івано-Франківська область

 

ЧАРІВНІ  МОЇ  КОБАКИ

У підніжжі високих Карпат – мальовниче село Кобаки. З їхнього найвищого пагорба в ясний ранок навіть Снятин видно. Красою своєю вони весь світ заворожують: тут верба та калина цвітуть рясно, рясно і ніколи не стихає пісня, кожна стежина приводить до щастя і… навіть ніколи нікому не холодно. Нас усіх зігріває любов до нього. Бо в Кобаках – наймилозвучніша пісня, наймиліші мелодії і найкращі голоси, в наших людей є талант до чарівного рідного слова. Тут ми знаємо кожну комашку й тваринку, рослинку й травинку.

Кобаки злеліяли кожного, хто народився у їхній красі. З малих літ вони тягнули нас до пісні, леліяли, оберігали та виростили неперевершених акторів, найвідоміших співаків, найвизначніших поетів та письменників. І куди б ми не їхали, в яку далечінь, все одно вони кличуть нас, манять до себе, манять так, що неможливо не повернутись додому, не побачити рідну стежину, кожен поворотик якої – це зміна чогось у долі, підвищення – злет, впадинка – падіння.

А яка краса взимку, коли прийде чарівниця-зима та все покриє білою пухкою ковдрою!

А навесні, коли все зацвітає, вибігаєш вранці з рідної домівки та біжиш м’якою зеленою травою босоніж. О, такі відчуття ніякими словами не передати, хоч їх понад два мільйони. Ні однією мовою світу не передати вражень, почуттів та емоцій.

Влітку Кобаки квітнуть дітворою, гаряче та лагідне сонечко всіх ласкаво голубить.

Восени приходить дівчина в оранжевих шатах з палітрою та з пензлем в руках і розмальовує всі листочки до одного. І знову Кобаки найкращі.
Навіть у білу завісу… найкращі!..

У зелені шати одягнуте, квітами заквітчане, кохане, ріднесеньке моє любиме село, піснею зачароване, роками не загублене, світом знане, працею людей звеличене, поетами та письменниками оспіване, співаками піднесене. Отаке моє рідне село.

Оксана СТУСЯК

 

КНИГА ПІД НАЗВОЮ «ВІЧНІСТЬ»…

Ти… так ти… саме ти, мій дорогий друже, той, хто читає це зараз, напевно, ти знаєш, що життя – це книга. В когось роман, в когось детектив, в когось фентезі, як кому пощастить… І хоч зараз надворі темрява, туман загарбує день… такий корот¬кий день… ніби тільки що почався той день, а він вже закінчується… вже його немає… І ще один день відійшов в вічність… Знаєш, день за днем проходить і нічого не змінюється… все, як і було… Тільки проходять дні, міняються листки в календарі, перегортається ще одна сторінка життя, з книги під назвою «Вічність».

Якщо задуматись, все саме так… Просто проходить день… І так хочеться його повернути, виправити помилки… Та на помилках вчаться… Помилки – це ознака того, що людина живе, рухається… а не сидить склавши руки, пускаючи долю на самоплив. Чомусь саме зараз я починаю розуміти, що проживаю життя, починаю розуміти ціну своїх помилок, які я встигла зробити за кілька років. За якихось кілька років, які пройшли, якби їх і не було, просто не було. Чи то їх хтось украв? Чи зникли… Так, вони пройшли і загубились у вічності, дописуючи ще одну сторінку своєї книги… Так виходить ціла історія… В когось пригода, в когось фантастика, в когось роман, в когось трагедія, ще в когось комедія… І де ті історії?.. Де? Кожен з нас пише ту книгу «вічності» навіть не задумуючись, як багато вона означає для нас, вона, наче золота… Хоча ніяке багатство їй не рівня і близько… В тій книзі розписано кожен старт, кожен злет, кожне падіння. Ось зараз я читаю у думках, перечитую книгу свого життя… і розумію… розумію, що нікому мої історії не потрібні… Не розумію я, що ж з ними робити. Чи затопити слізьми, чи кров’ю… Вже так хочеться геть вигнати ці думи з голови… та не ідуть, а породжують інші, ще глибші, ще таємніші… розумію, що треба зупинитися, бо набридло ятрити душу смутком, а серце болем… Бо якщо розібратись, то ті мої безкінечні старти, ривки до фінішу, зрештою і сам фініш такі дитячі, і такі бездарні… Знай.

Хоч губи закуси до пурпурової крові, веди наївні щоденники, хоч вени ріж, та повір у долю і не дай, щоб всі навколо тебе так просто взяли і зламали тебе, а совість твою почепили собі на груди – як медаль… Ти просто знай мій друже, просто знай: у цьому світі ми усі самотні… безкрайньо… На жаль… і це теж ще одна сторінка з тієї книги життя, що зветься «Вічність».

Оксана Стусяк,  с. Кобаки,  Косівський район
Івано-Франківська область

 

ЩО  РОЗПОВІДАВ  ЇЙ  ДОЩ ?

Вона казала, що любить дощ, любить його теплоту, запах… Кожного разу коли ішов дощ, вона сідала в стареньке крісло і дивилась в вікно, вдивляючись в краплин¬ки дощу, які, як градинки, розбивались об землю, падаючи з даху старенького маленького будинку. Проте найбільше вона любила слухати дощ, вслухатись в його слова… Кожен раз він розповідав їй іншу історію, неповторну, таємну… Вона любила дощ… Завжди старалась вибігти боса на зелену травичку і підставити обличчя небу, яке ніжно умивало її лице. Вона з нетерпінням чекала дощу… Одного разу вона вибігла з теплої старенької хатини, щоб підставити обличчя небу… це було востаннє… Вона вже ніколи не повернеться… Вона пішла з нашого світу в інший, кращий, до дощу… Напевно не одну ще історію він їй розповість, та на жаль, не тут, не поруч з нами… Ніхто так і не дізнається, про що він їй розповідав…

Оксана Стусяк,  с. Кобаки

 

ДУША…

Душа… Вона, як добра, так і зла… це певне вмістилище добра і зла, але саме від самого творця залежить, що в ньому переможе… Душа… Вона вільна від чиїхось бажань зате вщерть заповнена своїми… Розумію, що кожен з нас в душі зовсім інший, далекий від темної, сірої буденності… Переважно кожен женеться за грошима, за великими будинками, швидкісними автомобілями, вишуканими аксесуарами, за дорогим одягом, стрункою фігурою, забуваючи, що все це прикрашає лише тіло – не душу. Чомусь про це забуваємо… Ми звикли до жорстокої, сірої буденності, яка нас оточує… і душу теж… Ми ховаємо емоції, ховаємо сльози, почуття під, здавалося б ідеальною, посмішкою… Та до повної ідеальності їй не вистачає одного – щастя… Ми звикли сплановувати своє життя, таке відполіроване, правильне… Ми звикли, що навколо таких “дрібниць” і повинно крутитись наше відполіроване, ідеальне життя… І як цього не розуміти? А все це дрібниці, всього лиш не варта нічого. Відполіроване, ідеальне життя, вишукані сукні, дорогий одяг, які прикрасять здавалося б кожного, ніщо в порівнянні з красою та цінністю душі… Душа потребує добра, та чомусь найчастіше і вона блукає серед байдужих і черствих душ. І мені вже не дивно, бо настало покоління порожніх очей, пластмасових душ, кам’яних сердець.

Оксана Стусяк,  с. Кобаки,  Косівський район

 

ПОЧУТТЯ

Кожного дня ми відчуваємо мільйони, мільярди емоцій. Тому кожен з нас повинен правильно використовувати їх. Правильно маніпулювати, щоб вижити в цьому жорстокому, злиденному світі, який кожен день поглинає у сіру буденність… Для нас все так просто… Хтось скаже… “Такий світ, що поробиш!”… Але ж ми можемо змінити його… На словах кожен сильний, а на ділі? Я хочу його змінити. Та нажаль… У мене є лише одна зброя – це слово, бо лише воно залишається у вічності, проходячи крізь час, крізь горизонти, крізь століття… Нехай воно вічно блукає нашим світом і змінює усе навіть найтонші дрібниці.

Нехай шукає споріднену душу… нехай… Хоч заплюють… Вже все одно… Вже нічого не страшно… Зовсім не страшно… окрім зради… окрім ще одного розчарування… Вистачить… Такі от почуття.
Байдужі серця, пластмасові душі, порожні душі, очі… Вже і не дивно.

Оксана Стусяк,  с. Кобаки

 

МИТЬ…

Мить. О, ця мить… Така швидка… така проста… Напевне кожен з нас знає що означає, таке звичне слово… Мить… Просто моргніть… Вдалось? Ну ось…Це і є мить… Ще одна мить, яка відійшла у вічність… Мить. Така коротка мить… Саме з таких митей і складається наше життя… Хоча… життя – це також мить… просто мить… Тому потрібно проживати цю мить з користю, оскільки вона така коротка. Давайте цінувати її, адже за наше життя нам потрібно стільки всього встигнути. Ви і не уявляєте… І не потрібно жити минулим чи майбутнім, оскільки минулого вже немає, а майбутнього ще немає… Тож давайте жити теперішнім, брати все від життя, цінувати кожну мить.

Оксана Стусяк, с. Кобаки, Косівський район

 

МОЯ  ІСТОРІЯ…

Це просто сон… Дурнуватий сон і все. Це просто сон, швидше всього… Просто сон… Не мій… сон не з мого роману, а просто хтось сплутав все, переплутав книгу, історії, ілюстрації… все, а мої листки просто перетворились на осіннє листя, яке тихо розвіває осінній вітер… Все… Мене вже немає… Я зникла, перетворилась разом з тими листками… Тепер я просто листя по якому щоденно і буденно проходять сотні, тисячі людей, ступаючи своїми важкими черевиками… Ти є серед них… і щоразу як і інші проходиш повз… А як жаль… Ніяк не можеш наважитись підійти… боїшся… якщо захочеш, поспішай… бо невдовзі помаранчеве осіннє листя перетвориться на попіл…

Оксана Стусяк, с. Кобаки, Косівський район

 

ОЧІКУВАННЯ….

Очікування… Для когось це просто стан, слово, для когось страх, переживан¬ня. А для мене передчуття… Хоч в ньому є трохи хвилювання та страху, туги за минулим, але передчуття все таки перемагає. Передчуття прекрасного, доброго, світлого… Передчуття весни, тепла… Передчуття чогось нового, чогось таємничого… Передчуття зеленої травички, розквітлої квіточки… Передчуття нових зустрічей, нових знайомств. Іноді я відчуваю трохи страху, коли згадую світ своїх почуттів, бо так не хочеться забувати зиму, яка назавжди змінила моє життя… Не хочеться її відпускати… Але це лише спогади, які і вдень, так і вночі ятрять мені душу… Про те я впевнена: все буде добре, бо минуле – це минуле… Воно повинно залишатись позаду, щоб я могла іти вперед, заглядати в нові двері, розташовані в коридорі, що зветься “Життя”. Я знаю: у моєму житті буде багато різних моментів, просто потрібно його залишити в спокої, нехай це будуть маленькі згадки, про які я дуже рідко згадуватиму…

Я ЧЕКАЮ НА ДИВО… Я вірю: якщо довго чекати, диво прийде… Воно візьме мене за руку і поведе у прекрасний сад, де немає початку і кінця, де немає часу і болю… Диво буде там, і я буду з ним!

Оксана Стусяк,  с. Кобаки

 

ДО  ЗАВТРА…

Сидіти на східцях і в паперову коробочку складати спогади, кольорові папірці, в яких сховано стільки тепла, ласки, болю, розчарування. Всього того, чого уже давно немає… Не дивитися на слова, записані на папірцях… Забути значення кожного з них… Занадто боляче… Довести до автоматизму послідовність дій: взяти-згорнути-скласти в коробочку-забути… І так тепер буде завжди… Головне – не забувати дихати…

Усі спогади на дні тісної коробки. Ми ж бо не потішились чудовим сьогодні, а завтра вже стало пізно… Завтра завжди може стати пізно… Але… до завтра!

Оксана Стусяк,  с. Кобаки,  Косівський район

 

ЛЮБИ  ЖИТТЯ

У кожного в житті буває такий момент, не хочеться нічого. Коли ти не хочеш ні їсти, ні пити, ні жити. Розумієш, що просто існуєш, що просто лялька в чиїхось руках, якою так легко маніпулювати. Це як почуття невизначеності, щось не зрозуміле… таємне… Але пройде час, що за нашими віруваннями має щось змінити… Час нічого не змінює… Все як було. Просто він іде і зупинити його неможливо, як би ти цього не хотів. Проте з часом ти зрозумієш, що любиш своє життя, не дивлячись ні на що. Нехай і було боляче, важко, одним словом “не солодко”, але все проходить, хоча ти ще довго згадуватимеш це.

Потрібно вміти приховувати образи і сльози, просто приховувати… Знай, в твоєму житті буде багато посмішок і щастя. Просто треба робити усе, щоб ті люди, які залишились з тобою у важкі хвилини твого життя, були щасливі… по-справжньому щасливі…

Оксана Стусяк,  с. Кобаки

 

КЛАПТИК  ЛІСОВОГО  ДИВА

Дуже часто пливуть над моїм серцем такі думки: яке це щастя народитися у замаєному яблуневими садами Черемшиному селі Кобаках, купати свої босі ніженьки у росяних зелених травах, живитися силою рідної землі, снагою синіх небес. О, благодатна земле моя, ти тримаєш мене на своїх долонях, аби я росла, щоб зростала дитиною Світла, Любові. Ти дарувала світові й моїй любій Україні достойних синів і дочок, які прикрасили тебе мудрістю і талантами. Та, мабуть, найбільшою твоєю окрасою, земле моя, цвітом прикрашена, дощами умита, небесами зацілована, є клаптик лісового ожинового плеса, де над осіннім маєвом жовтих гаїв з’явилася Богородиця. Це було далекого 1934 року…

Сільський ґазда Микола Букатчук порався на городі, коли побачив, як з небесних осінніх туманів сходить на лісову галявину Матір Ісуса… цей факт довго врунився у людських серцях та головах, поки на цьому святому місці не народився духовно-екологічний центр християнської злагоди і любові «Здвижин», поки не виросла тут дерев’яна церковиця, що сягає зараз своїми купольними хрестами небес.
Моя бабуся і дідусь ще пам’ятають той час, коли горіла окраса села – церква Воздвиження Животворящого хреста, коли з другої сільської церкви зробили колгоспний склад і прихисток для колгоспних плугів та іншого інвентарю; коли комуністи сміялися з Бога та з людей, що вірили в Нього. Та сили Божої ще ніхто не здолав на цій стражденній землі.

Змінилися часи: ті, хто хрести ламав, куполи палив, каплиці руйнував, ікони плюндрував, уже самі лежать під хрестами. А в селі відродився правічний дух Віри в Бога і Любові до Нього. Збудовано, як знак перемоги над силами тьми, три величезних золотих храми, і четвертий у «Здвижині».

Літургії, паломницькі і хресні ходи, зустрічі з цікавими людьми, найцікавіші у світі бесіди на духовні теми оновлюють і підіймають дух не лише наш, ще маленьких школярів, а й дорослих: оновлюють і підносять душу і мислення на вищі щаблі життя. Тут люди і ми, дітвора, вчимося бути красивими духом, орієнтувати своє життя на Лик Богородиці, на її високі і світлі ідеали. Тепер ми знаємо як жити, якими дорогами ходити. Зрештою, думаю, що не буде зайвим повторити сказане, яку мету і зміст уклали творці «Здвижину». Бо хто запитує у мене: «А що то у вас у селі за «Здвижин»?», – я горда за свою землю, за її людей і з гордістю відповідаю:

У слово «Здвижин» ми вкладаємо духовній зміст. Це рух, це здвиг, це поступ, це порив людини, її душі до довершення своєї людської внутрішньої суті; це двиган¬ня свого серця, свого життя до вершини духовної досконалості, до неба, до світла, до Бога. Преобразити свій внутрішній світ у світло, у позитив і стати дитиною Отця Неба – ось це воістину єдиний подвиг на землі, який варто здійснити, бо ціна його – твоя безсмертна душа, врятований тобою рід до семи, до дванадцяти поколінь. Та за цей подвиг треба заплатити немало-небагато, а всього лише зречення в собі всього того, що несе руйнування і біль ближньому, землі, природі. Ось це і є здвиг твоєї душі вгору, до неба, до світла; це і є двигання свого хреста на свою Голгофу. Тут посіяні зерна гармонії мрії – навчитися цієї науки у «Здвижині». Та навіть, щоби прийти ногами по землі до «Здвижина», треба потрудитися, треба подолати круту високу гору, так у деталях схожу на Єрусалимський Шлях Скорботи. Може в тому і немає ніякого дива, адже Богородиця завжди являлася на  високих вершинах, серед розкішної природи, яку так любив її Син.

Хай допоможе у нашій світлій меті бути на землі Людьми Миру і Любові Марія – Матір Ісуса і Сам Господь Бог. Хай засіються такі здвижини по всій Україні, щоби оновилася вона людьми чистими і світлими. Може тоді і держава наша буде гідною і багатою серед усіх держав світу.

Оксана Стусяк,  12 років,  с. Кобаки, Косівський район

Оксана Стусяк з села Кобаки

Share

Прокоментуй!

Залишити відповідь

Ваш email не публікується. Обов’язкові поля позначені *.