Василь Стефаник — володар дум селянських…

На обдарованій Богом талановитій Косівщині є бібліотечна світлиця, куди кожного місяця приходить косівська інтелігенція: обговорює нагальні проблеми, вшановує пам’ять про наших відомих земляків, організовує зустрічі, презентації… Їм болить усе, вони хочуть достукатись до молодих сердець і довести, що наша Україна, її мова, звичаї, традиції, вбрання – це найкраще, що є у нас.

Під час минулої такої зустрічі всі присутні вшанували пам’ять про великого Кобзаря у зв’язку зі 150-річчям перепоховання Т.Г.Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Працівники бібліотеки організували книжкову виставку «Віщий голос поета в наші серця увійшов». Дуже цікаві доповнення зробили В.П.Моравський, К.Р.Сусак, Г.С.Богдан, І.В.Гнідан, Я.В.Семанишин. Громада вирішила здійснити поїздку у музей Василя Стефаника, в його рідне село Русів на Снятинщині.

Шановні краяни, не будьте байдужими до життя, яким живе Косівщина, приходьте до нас і будемо спільно працювати.

Робили з мужиків народ

14 травня минуло 140 років від дня народження нашого славетного земляка, класика української літератури, новеліста зі світовим ім’ям Василя Стефаника, проза якого по праву належить до найбільш вагомих національних здобутків.

Народився Василь Стефаник 14 травня 1871 року в с. Русові Снятинського повіту у заможній селянській родині. Батько був суворий і до себе, і до наймитів, і до дітей. А мати – «обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро, і постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка». Саме від неї перейняв Стефаник надзвичайну вразливість, чутливість до краси і людського горя.

Після закінчення гімназії за настійною вимогою батька Василь Стефаник записується на медичний факультет Ягеллонського університету у Кракові. Тут, як і в Дрогобичі, він багато читає, знайомиться з польськими письменниками, громадськими діячами. Ще навчаючись у Коломийській гімназії, В.Стефаник активно включився у громадсько-політичну діяльність разом з Лесем Мартовичем та іншими однодумцями. Відтоді життєві дороги Стефаника і Мартовича сходилися і розходилися, але дружба їхня, скріплена високою громадською ідеєю, була міцною. Разом вони ходили по селах — «робили з мужиків народ».

Перебуваючи у Кракові, Василь Стефаник багато сил віддавав політичній агітації серед селян, за що і був заарештований у 1895 р. За браком доказів Стефаника через два тижні випустили, однак арешт сприяв погіршенню стосунків з батьком, який відмовився його утримувати в університеті. Хоч батько ніколи не був особливо щедрим до сина, та завжди на допомогу приходила мати. А тепер вона лежала хвора, у тяжких передсмертних муках, і синове серце розривалося. Невимовний біль за матір зробив його ще чутливішим.

Дебют письменника у чернівецькій газеті «Праця» у листопаді 1897 р. критика визнала художньо зрілим. Далі – надруковані новели у «Літературно-науковому віснику», вихід збірки «Синя книжечка. Образки Василя Стефаника».

1 січня 1900 року Стефаника спіткало велике горе — після тяжкої хвороби померла його мама, і життя втратило для нього сенс. Він працював цілими днями і ночами, до знемоги, до втрати свідомості. Майже половину художньої спадщини письменника написано у трагічному 1900 році. У березні у Львові вийшла збірка письменника «Камінний хрест. Студії і образки». Звістка з Русова про намір батька одружитися з молодшою за своїх синів дівчиною тяжко вразила Стефаника і він остаточно розриває стосунки з батьком, покидає навчання в університеті. Прогресує нервова хвороба, працювати творчо він не може. Його листи цього періоду пройняті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті, вони мають жанрові ознаки поезії у прозі.

Протягом трьох років блукав він від товариша до товариша, сумуючи за своєю матір’ю. Усі його творчі задуми лишаються нездійсненними. Трагедії, нещастя переслідують на кожному кроці. Мандрівне життя без даху над головою надзвичайно втомило Стефаника, душа котрого прагнула спокою.

На початку 1904 року він одружується з Ольгою Гаморак, займається господарством, селяни його поважають і люблять, з ним радяться. Стефаник нічого не пише, публічно не виступає. 1908 року його обирають депутатом від радикальної партії до австрійського парламенту.

Згодом у поета нове горе – померла дружина. Після 10 років сімейного життя, з трьома малими синами на руках, він знову залишається самотнім. Цього разу особисте горе письменника збіглося у часі з всенародним: почалася Перша світова війна.

Побачивши цей кривавий жах, письменник пише у 1916 році «Діточу пригоду» і відтоді майже два десятиліття уже не полишав пера. В.Стефаник їде до Відня, де і починає другий період творчості. 1926 року виходить його збірка післявоєнних новел під назвою «Земля», 1933 року – «Твори».

У 1931 році громадськість України відзначала 60-річчя від дня народження письменника. Але В.Стефаник ювілеї не любив, та й перенесений взимку частковий параліч не сприяв ювілейному настроєві. Його здоров’я з кожним днем погіршується, тяжка хвороба затьмарила останні роки життя.

7 грудня 1936 року Василь Стефаник помер. Доля відміряла йому 65 років життя, але слово цього поета ходить поміж людей і вічно ходитиме, бо воно дароване Богом.

Галина Кікоть,
бібліотекар Косівської ЦРБ.

Share

Прокоментуй!

Залишити відповідь

Ваш email не публікується. Обов’язкові поля позначені *.