«Гірська веселка» (свято гуцульського фольклору)

Хто з нас не захоплювався розмаїттям і неперевершеною красою народних свят, обрядів, звичаїв і традицій Гуцульщини, бодай раз побачивши і відчувши їх?

Породжені багатовіковою історією цього гірського краю, вони майже в первісному вигляді дійшли до нашого часу. А із здобуттям Україною незалежності до культури, мистецтва, духовності інтерес чимраз зростає. Тому хочу розповісти вам про культуру, освіту та рукотворне мистецтво, митців і умільців Гуцульщини, гуцульський фольклор та дійства народних свят, звичаїв, обрядів, традицій, а також, сподіваюся, що вас захоплять розсипи коломийок, народних прислів’їв, приказок, повір’їв. Бо дуже хочеться прилучити вас, шкільну юнь, до джерел народного мистецтва, красного письменства, музики і пісні, рідної культури і духовності.

Мистецтво, пісня українська, музика нашого талановитого народу — це дар Божий , про що свідчить давня легенда. Послухайте її:

„Різдвяної ночі зібрав Господь дітей усього світу і почав роздавати їм подарунки. Дітям Англії вручив дар елегантності, дітям Італії — мистецький дар, дітям Франції — дар гарної вимови, дітям Німеччини — дар пунктуальності. Коли роздав усі дарунки, побачив у кутку маленьку, бідно одягнену дівчинку — красуню. Підійшов до неї Господь і спитав:

— Хто ти, дівчинко, чому не підійшла до мене за подарунком?

— Соромилася, Боже, бо маю дуже бідну одіж.

— А звідки ти, дівчинко?

— Я — українка.

— Що ж я маю подарувати тобі, українко?

— Я дам тобі, дівчинко, такий дар, який прославить тебе і твій народ на віки. Я дарую тобі скарби пісні і музики. А була це юна гуцулочка. І назвав Господь цей благодатний куточок землі Гуцульщиною.”

А й справді, Гуцульщина — благодатний край. Гуцули — справжні господарі гір і землі, ковалі свого щастя. Не перестає дивувати — вражати сам уклад життя , як цього вимагає суворий клімат і природні умови, і, передусім, продумане житло, доцільний яскраво-барвистий одяг, самобутнє досконале декоративно-прикладне і вжиткове мистецтво, прекрасна музика, запальні вогнисті танці, усталені зворушливі і хвилюючі свята, обряди, звичаї, традиції. Весь світ зачаровується рукотворними килимами, ошатними пухнастими ліжниками, ювелірною різьбою по дереву, казковою керамікою, сонячною вишивкою, чудовими виробами зі шкіри й металу. Всі ці різновиди і жанри гуцульського мистецтва і складають семиколірну веселку. Адже веселка це прекрасне природне явище: коли над горами на куполі неба з‘являється семиколірна веселка, вона завжди по-новому хвилює, дивує, несе радість, особливо дітворі, приваблює і вражає по-особливому.

Червона барва сяє на гронах калини, полум’янів на гвоздиках і трояндах у квітнику, на крислатих яблунях в осінньому саду. Червоного кольору стрічки і косиці в вінку Молодої, Нареченої, Княгині. Це колір вранішнього сонця, самого життя і кохання. У світлі цієї веселої барви ввижається наше гуцульське весілля. В ньому променяться яскраві барви творчості горян, неповторна краса прадавнього обряду і звичаю, який і понині не втратив своєї притягальної сили і який супроводжується милозвучними піснями та запальними танцями.

У сяйві цього веселого кольору сприймається цікаві народні повір’я про весілля і шлюб, прислів’я та приказки про парубка і дівчину, кохання й одруження, про чоловіка і жінку, зятя і невістку, тещу, свекруху та ін. З давніх-давен шлях закоханих на рушник щастя пролягає через любов. Від коли існує любов — відтоді існує весілля.

Традиційне гуцульське весілля — це вражаюче дійство, що має свої неповторні особливості.

Як і заведено по всій Україні, все починається із заручин. Вони проводяться в усі пори року, коли немає посту, бо супроводжуються заручини піснями, танцями. Леґінь, який вподобав собі дівчину, домовляється з нею про день заручин. Коли вечорові сутінки огортаюсь своїм крилом гори, парубок із найближчими родичами-сватами вирушає до хати своєї коханої . Дівчина, яка чекає на судженого, по-особливому хвилюється, вклякає і щиро молиться до Бога, щоб парубок прийшов на заручини, не передумав. І легше стає їй на душі, коли бажані люди з’являються на подвір’ї і просять щоб впустили „мисливців” до хати, які полювали за „куницею”. Коли молодий „мисливець” впізнає сховану за лаштунками „куницю”, то з радощів вручає їй квіти та щедрий подарунок.

На заручинах панує атмосфера дружби, гостинності , одна за одною линуть пісні, коломийки, свати частуються домашніми напоями, баранячими шашликами, кулешею, банушем з бринзою та ін. Все село знає, що скоро гори озвуться ще одним весіллям.

За два тижні перед весіллям, переважно у четвер, відбувається зачєнанє. Збирається більше десятка жінок з числа найближчих сусідів, знайомих, які шиють вінок у домі молодої. Прибулі, заздалегідь запрошені жінки, йдуть з калачами. Їх запрошують за стіл, а потім вони з піснями і примівками шиють вінок для нареченої. В цей день така ж кількість жінок шиє вінок у хаті молодого. А ось і весілля розпочинається. Молода одягається у гуцульський стрій — вишиту сорочку, кожушок з пацьорками, дві ткані запаски, на голову кладуть вінок з різнокольоровими стрічками, в якому вона виглядає, як весняна квітка, а її барвистий одяг нагадує гірську веселку. Приходять музики, за традицією грають три мелодії весільних маршів. Назустріч гостям виходить ґазда з чаркою, а ґаздиня з калачем. Гості дають батькам молодих від пари „приніс”, пляшку горілки, калач або торт.

Після обіду прибуває молодий зі своїми гостями, яких зустрічають з музикою, запрошують до столу. Молода за столом подає молодому від себе подарунок: вишивану сорочку, пляшку з наливкою. Починаються співи, пригощання. В центрі кола ощасливлені молодята.

Найбільш хвилюючі моменти, коли молоду збирають до вінчання (шлюбу). Спочатку її розплітає і розчісує косу рідний брат, потім кум (хресний батько). Молода має сидіти на кріслі з подушкою, повернутою лицем на схід. Знову продовжують співати. Молодий з молодою ідуть до церкви, де їх чекає священник, дяк. Під час вінчання над головами наречених тримають золоті корони. Священник їх тричі обводить навколо престолу. Молоду покривають хусткою. Тут подружня пара обмінюється обручками, дає привселюдну і перед Богом присягу. А потім знову співи, танці, застілля. Весілля триває до вівторка, у вівторок відбувається „від’їдини” . Майже тиждень проходить це розвеселе дійство.

Всім відомо, що людина бере початок із знання свого родоводу. А коріння його в батьківській хаті, материнській пісні. Дивними чарами, загадковістю, таємничістю, овіяний звичай народин і обряду хрестин та повір’я про матір і дитину.

Через колискові пісні в юній душі турботлива, невтомна, любляча мати плекає в дитині добро, красу, любов, вчить людської чесності і справедливості. Через бабусину казку, загадку, мудрий дідусів жарт, влучно і дотепно сказану приказку чи прислів’я, цікаву гру, забавлянку, потішку допитлива юнь вбирає в серце і голову красу рідної мови, збагачується скарбами народної мудрості. А веснянки, гаївки, дитячі ігри вчать пізнавати культуру і побут свого народу, його прекрасні невмирущі звичаї і традиції.

Поява на світ нової людини стає святом для всієї родини. Відгомін цієї радісної події розноситься по всій окрузі. Батьків новонародженого, дідусів, бабусь у нас, на Гуцульщині, вітають сусіди, знайомі, близькі. Це ознака глибоколюдяних взаємовідносин, шани й поваги. Народження дитини — це справжня радість, щастя для всієї родини. Поява на світ нового члена сім’ї з давніх-давен вважалася великою подією. Коли немовля привозять додому, то збираються найближчі, найдорожчі люди, які віншують батьків з народженням сина чи дочки, підносять квіти, дарунки. На честь прибулого нового члена сім’ї влаштовують застілля, проголошують тости за здоров’я дитини і її батьків, за злагоду й добробут сім’ї, за земне благополуччя, щастя, вірність і любов.

До хрестин усі найближчі йдуть на „родини”. Несуть миску з цукром, два калачі, на них кладуть якийсь подарунок, і обов’язково промовляють слово „Нівроку!”, щоб не наврочити немовля, а також бажають: „Хай Бог дасть на щастя, на долю, татові й мамі — на потіху!”.

З народженням дитини пов’язаний обряд церковного хрещення.

Батьки новонародженого запрошують ввести „у хрест” свого синочка чи донечку не менше двох і не більше десятьох кумів.

У день хрестин куми несуть крижму — відрізки білого відбірного полотна. Цей згорточок стає сімейною реліквією. На крижмі куми тримають дитину під час здійснення обряду хрещення в церкві. Тримають за чотири кінці, присвічуючи свічками.

Коли заходять куми в хату, подаючи крижму, дарунки, кажуть: „На здоров’я Вам! Бог в поміч!”. Несуть на руках немовля, як найбільшу дорогоцінність — позмінно. Кульмінацією хрещення є „мирування” немовляти священником. Коли куми приносять похрещену дитину додому, подаючи найдорожчий згорток батькам, кажуть: „Абисте мали втіху з своєї дитини. Аби росла розумна, здорова, щаслива…” А взагалі, хрестини — це розвесела подія, з музиками, застіллям, співами і танцями, подарунками і калачами.

Ми з вами поговорили про своєрідні барвисті свята, неповторні звичаї, обряди, традиції жителів гуцульського диво-краю. Саме через це ви можете дізнатися про культуру і побут свого народу. Старше покоління, ввібравши в серце і душу досвід і знання попередників, покликане все краще зі своїх скарбів передати нащадкам, тобто вам, з раннього дитинства прищеплювати повагу до свого родоводу, викликати інтерес до історії свого народу, прищепити любов до рідної землі і почуття синівської гордості за свій отчий край. Бо фольклорні перлини Гуцульщини красномовно говорять про те, яка невичерпна і глибока криниця усної, поетичної, пісенної творчості гуцулів, які цілющі джерела народної мудрості б’ють-пульсують в нашому прекрасному гірському краї.

Використана література:

  1. Мисюк І.Ю. „Гірська веселка”. — Снятин, 2000
  2. Шухевич В.О. „Гуцульщина”. — Верховина, 1999
  3. Ломацький М. „Гуцульський світ”. — Косів,2000
  4. Радиш–Маринюк Б.І. „Сім кольорів Гуцульщини”. — Косів,2004
  5. Пелипейко І.А. „Гуцульщина в літературі”. — Косів,1997
  6. „Гуцульщина: короткий довідник”. — Косів,2002.
Share

Прокоментуй!

Залишити відповідь

Ваш email не публікується. Обов’язкові поля позначені *.