Легенди Косова: Легенда про Гук

Легенда, пов’язана з гуком. Було це ще в часи, коли у нашому краї ходили опришки. Жив у Косові кантор, тобто керівник хору синагоги. І була в нього єдина дочка. Звали її Малка, і була вона красунею несказанною: висока, струнка, тендітна, чорне волосся і смагляве личко дивом поєднувалися в ній з голубими очима. А очі ті були такі глибокі, погляд їх такий теплий, ласкавий, що хто лише в них глянув, бував зачарований. Та не часто комусь таке щастя траплялося, бо єврейські дівчата не мали звички надто показуватися на люди. Але одного ярмаркового дня їй закортіло подивитися на барвисте людське видовище. А там було що бачити! Люд зібрався з усіх кінців світу: вірмени торгували сап’яновими чобітками, угорці купували худобу та коней, поляки в чумарках виторговували мед та віск, молдавани вибирали майстерно зроблений дерев’яний посуд, горяни милувалися випаленими мисками, дзбанками, горщиками. Вабили очі жіноцтва барвисті єдваби, адамашки, хустки, низки коралів і навіть перел. Отут, біля цих яток, і побачив Малку Юра – ставний леґінь, син багатого ґазди з Ясенова. Побачив — і наче хто зурочив його. Ходив він по ярмарку за красунею-жидівочкою, ажі вона звернула на нього увагу, бо ж і він був красень неабиякий. До того ж зривав очі капелюхом з орлиним пір’ям, жированим пістолем, писаними порошницями. Сталося нечуване: вподобали себе взаємно юдейська дівчина і християнський леґінь! А між ними ж віра, і традиції викопали пропасть незглибиму; щоб подолати її — навіть подумати страшно. Але таку силу має любов, що нічого не лякається. До яких тільки хитрощів не вдавалися Малка та Юра, аби десь зустрітися. І це їм іноді вдавалося. Кохання було безнадійним. Якби дєдя довідався, що його син заходить собі з не христовою вірою, то прокляв би та спадщини позбавив. Якби юдейська громада дізналася про Малчину таємницю, дівчину чекала б страшна, ганебна смерть через побиття камінням.

Одного разу вдалося їм зустрітися за містом на кручі над водоспадом — гуком, чий рев відлунював у поблизьких горах.

— Ні наші віри, ні наші родини ніколи не дозволять нам бути разом, — сказала, вся в сльозах, Малка. – Але не можу жити без тебе! Тож краще смерть!

Із цими словами красуня кинулася з високої скелі просто на гук. І тут сталося чудо. Ріка пошкодувала закохану дівчину. В одну мить водоспад пересунувся д’горі, а на його місці утворилося глибоке плесо! І Малка не розбилася! Побачив це Юра і безстрашно стрибнув у плесо, схопив непритомну дівчину і виніс її на берег. Там чекав вірний кінь-гуцул, який і поніс їх у гори. Не повернувся Юра до свого дєді, пішов із Малкою на угорський бік. Там пристав до опришків на деякий час, а здобувши певне багатство, купив ґрунт, поставив ґражду та й став ґаздувати. Його з Малкою діти дістали порекло “Малковичі”.

…У косівських хлопців, які дізналися про те, що сталося з Юрою та Малкою, з’явився звичай доводити дівчатам свою сміливість, стрибаючи у плесо нижче гуку з високої скелі, що здіймається на москалівському боці. Щоправда, таких сміливців знаходилось небагато. Вони майже кожного літнього дня стрибали з самого вершечка, серце холонуло від страху у тих, хто дивився на це, а їм хоч би що. Дівчата завмирали від захвату.

Тепер щось про таке не чути. Чи плесо зміліло, чи круча заросла хащами так, що не залізеш на неї. А може, й леґіні іншими стали?

Share

Прокоментуй!

Залишити відповідь

Ваш email не публікується. Обов’язкові поля позначені *.