Легенди Косова: Про Косівську Баню

Банями в нашому краї називали солеварні. У давні часи сіль цінувалася дуже дорого. Тож усі соляні джерела, як і копальні кам’яної солі, прибирали зразу до своїх рук великі землевласники-магнати; бували вони (джерела та копальні) й у власності держави.

Про косівську баню розказують таке.

Ще перший поселенець Кос, полюючи в навколишніх лісах, побачив, що олені, тури, косулі, дики полюбляли одне джерельце, сюди вони протоптали стежки. Скуштував Кос води з джерельця і зрадів: вона була дуже солоною. Отже, можна сіль виварювати! Він і почав це робити. Відпала потреба їздити по сіль. Бо хоч добували її недалеко — у Текучі, Уторопах, Березовах — але в ті часи битих шляхів не було, пробиратися лісовими путівцями було й важко, і небезпечно. Соляне джерело давало можливість виробляти сіль і на продаж, а це обіцяло немалі прибутки.

Та недовго користали з соляного джерела косовани. Дізнався про нього староста, а він мав осідок у Снятині, та й захопив у свої руки вигідну справу. З того часу півтисячі років косовани добували тяжкою працею сіль для збагачення різних магнатів та польської, а пізніше австрійської держави. Сіль не лише виварювали з джерел, а й добували шахтним способом. Але й добуту таким способом сіль варили, бо вона була змішана з глиною. Виварювали сіль у великих неглибоких посудинах — черінях (панвах) робітники, яких звали зваричами. Назва цієї професії згодом стала прізвищем, воно нерідко зустрічається і в наш час.

Для виварювання солі потрібно було багато дров. Тому всі ліси в околицях Косова вирубано. На потреби бані, або, як її ще називали з латинської, саліни, працювали сотні лісорубів, візників, що підвозили дерево, чумаків, які транспортували вироблену сіль великими возами в різні місця, іноді далеко, аж до Києва. Солі виробляли багато, за Австрії — до 700 тонн на місяць.

Колишні робітники солеварні розповідали, що на її території було шість „шибів” (шахт) глибиною в 300 метрів. А товщина покладів кам’яної солі сягала 30 метрів. Вони тяглися на південь до Голиці, на схід до Хімчина, а на захід аж до Уторопів. Шахтні ходи, що прорізували ці поклади, мали багатокілометрову довжину.

Косівську солеварню польська влада закрила. На це було дві причини. Перша, що косівська сіль конкурувала з сіллю, яку добували біля Кракова, у самій Польщі. І друга, що робітники косовської солеварні мали високу національну та громадянську свідомість, а тому вважалися небезпечними для польської окупаційної влади.

Солевари були добре організовані, мали свою профспілку. У них був власний духовий оркестр, що було рідкістю в ті часи. Його закупили аж у Празі, і коштував він стільки, як п’ять добрих корів. Гроші позичили у банку, а поручителями з заставою своєї землі стали селяни Степан Дзюбей, Василь Соколюк та Стефан Шпак. Зібрали робітники також бібліотеку. За часів Австрії, коли офіційними мовами були німецька та польська, вони домоглися, що в Косові такі ж права одержала українська мова. Під керівництвом учителя Івана Устияновича діяв прекрасний чоловічий хор робітників солеварні та селян Москалівки. Солевари не були безправними пролетарями, а гордилися своїм робітничим станом і змушували владу з повагою ставитися до них.

Що собою являла солеварня в останнє десятиріччя свого існування (а закрили її в 1938 р.), дає уявлення звіт за 1929 рік (ДАІФО, ф. 2/1 с, о. 6, о.зб. 429).

Офіційна назва підприємства була “Державна соляна жупа в Косові”. Давнє слово “жупа” означає “копальня солі”, “солеварня”. Це наче різні поняття, але в Косові і добували кам’яну сіль, і виварювали сіль з ропи – солянки, одержаної через заливання води в ту шахту. Після 1915 року, коли шахту ім. святої Барбари затопило, застосовувалося лише солеваріння. У народі жупу називали банею (звідси “банський міст”, “банське озеро”), а по-польськи саліною (від латинського sаl – сіль).

Жупа займала значну територію – понад 15,5 гектара. Крім головного шибу (шахти) № 4, у 1929 р. існували ще два – № 6 та № 7 (у районі вулиць Лісної та Середньої), які служили перед затопленням шахти як вентиляційні. Крім шибів, головними спорудами були варильні, їх було три. Ці приміщення, звичайно, радикально перебудовані, збереглися на території “Гуцульщини” вздовж басейну.

Виробничий процес відбувався так. Дві помпи канадського виробництва по трубах діаметром 101,4 мм помпували до спеціального збірника солянку з шахти “Барбара”. Звідси трубами діаметром 127 мм і завдовжки 834 м подавали її до варилень. У варильнях були встановлені три панви, кожна площею 88 кв.метрів. У цих велетенських посудинах і виварювали сіль, спалюючи під ними букові та ялові дрова. Їх постачали державні косівське, шешорівське та яблунівське надлісництва, а також управа приватних лісів А.Тарнавського в Пістині. За рік спалювали близько 4 тисяч тонн дров; якщо перевести тонни в кубометри, то цифра буде значно більшою. Кожну панву обслуговувала бригада, яку звали “кір” і яка складалася з п’яти осіб: старшого зварича, зварича, вогневика і двох сушаків. Виварену сіль сушили на сушницях, пакували в мішки по 50 кг і складували. Постійно на складі був запас у середньому 300 тонн. Зі складу кінними підводами сіль возили до залізничної станції в Заболотові. Можна уявити, скільки підвід було зайнято транспортуванням солі (а отже й скільки людей мали з цього заробіток), якщо відомо, що в 1929 р. жупа виробила майже 5213 тонн солі, тобто 5 млн. 213 тис.
кілограмів. Для цього використано 173665 гектолітрів солянки, якої йшло 3 літри на виробництво 1 кг солі. Продуктивність праці була досить високою: на підприємстві працювало тільки 57 робітників, з них 10 кваліфікованих. Не було надмірності й у чисельності керівників. Весь керівний персонал на чолі з директором інженером Кордецьким складався з 6 осіб, з них лише троє працювали в канцелярії.

У Польщі існувала державна монополія на сіль. Тому всю косовську сіль закуповувала держава за ціною 70 злотих за тонну, а продавала по 285 злотих 30 ґрошів за тонну. Отже, на кожній тонні державна скарбниця мала прибуток 215 злотих 30 ґрошів, або понад 400%.

За умови дообладнання підприємства обсяг річної продукції можна було збільшити до 6500 тонн.

На території солеварні було декілька підземних комунікацій. Вода з Рибниці до котельні, варильні та інших будинків подавалася водогоном завдовжки 390 м трубами діаметром 38 мм. З варильні до Рибниці вів мурований з каменю відливний канал солідних розмірів: 1,3 м завширшки, 2,5 м заввишки, 254 м завдовжки. Не канал, а підземний коридор. Подібно й відпливний канал завдовжки 68 м від ставу. Була й котельна з двома паровими котлами тиском 8 атм.

Характерно, що з усім комплексом солеварні успішно справлялися люди, серед яких була тільки одна особа з вищою освітою – директор саліни Ян Францішек Кордецкі. Ось деякі косів’яни – працівники солеварні. Доглядачі варилень – Ян Воннер, Ян Красовський та Григорій Тимків; старші зваричі – Іван Довбенчук, Михайло Шевчук, Фердинанд Шульдис; зваричі – Антон Клюсік, Микола Писарук, Василь Волощук; вогневики – Іван Феркуняк, Іван Майданюк, Дмитро Процюк; Михайло Каплич та Йосиф Корней працювали мулярами, Степан Дзюбей – теслею, Антон Рудницький – боднаром, Василь Турко – касиром, Павло Дзюбей – писарем, Ян Шікерт – ковалем, Францішек Корек – машиністом.

Після закриття солеварні на її території створено оздоровчий заклад з чудовим басейном, соляними ваннами, тенісними кортами. Коли прийшли перші совіти, усе те занедбано, а будівлі перетворено в казарми для червоноармійців та склади амуніції. Коли вони відступали в червні 1941-го, то будівлі підпалили, а деякі висадили в повітря, зруйнували також залізобетонний безпідпорний міст, збудований поляками в 1939 році. Після війни на місці бані діяла фабрика „Гуцульщина”. А тепер все там розкрадено, понищено. Басейн уже років зо тридцять стоїть порожній, руйнується.

А під землею лежать багатющі поклади солі, тисячі тонн лікувальної сировиці. Чекають появи справжніх господарів…

А тимчасом у підземеллях на самоті сумує Дух копальні. Про нього розповідали колишні солевари. Іван Довбенчук згадував таке. Це було в 1915 році. Робітники, як завжди, лупали кам’яну сіль і подавали її наверх. У шибі „Барбара” перебувало 12 людей. Добігав полудень. Тут з’явився не знати звідки старий чоловік, з сивою бородою, з ліхтарнею в руці.

– Вам пора вибиратися наверх! — звернувся він до робітників. Ті здивувалися; адже до файрамту залишалося декілька годин. — Директор так наказав! — наполягав невідомий.

Робітники нашвидко зібралися й пішли до вінди, подзвонили, аби їх підняли. А старий десь подівся. Лиш вінда почала підніматися, як унизу почувся хлюпіт води. Вода заливала шиб! Вони ледве втекли перед нею! І порятував їх – вони аж тепер здогадалися – Дух копальні, приязний до людей. Почали згадувати розповіді бувалих робітників, які час від часу зустрічали сивобородого старця. Одні думали,що то якийсь незнайомий їм службовець солеварні, інші підозрювали, що то їм привиджується… А тепер переконалися – Дух копальні врятував їхнє життя.

З того часу шиб „Барбара” залишався затопленим. А Дух копальні чекає, коли ж повернуться до соляної копальні люди…

Share

2 коментарі

  • Астра

    Було цікаво почитати. Також, було б цікаво дізнатись про паперові джерела, з якої взята інфа. А саме:
    – джерела, в яких вживалось слово “жупа”;
    – джерела, з яких взято про Польську монополію на сіль та ціни на її державну закупівлю та реалізацію.

    Був би вельми вдячним одержати цю інфу на Email, або прочитати в вашій публічній публікації(у випадку публікації – повідомте про це на Email з лінком статті).

  • Якщо Ви хочете більше дізнатися про інформацію, що Вас цікавить
    бібліотечні працівники з радістю Вам у цьому допоможуть, звернувшись до
    таких джерел:
    – Стеф’юк В. Косів – місто історичне [Текст] : урбаністичний нарис /
    В. Стеф’ю. – Косів : Писаний Камінь, 2002. – 116 с. : іл.;
    – Пелипейко І. Містечко над Рибницею [Текст] : книжка про Косів / І.
    Пелипейко. – Косів : Писаний Камінь , 2004. – 672 с. : іл.

Залишити відповідь

Ваш email не публікується. Обов’язкові поля позначені *.