Косівські святині

Косів якимось дивним способом пов’язаний із релігійним життям, хоч ніколи не було тут ні чудотворних ікон, ні вражаючих храмів. Але саме у XVII столітті виникла нова релігійна течія юдаїзму – хасидизм, що поширився по всьому світі. Її засновником був Ізраель Бен Еліазер, якого називали Бааль Шем Товом, тобто Господарем Божого Імені.

У певному розумінні Косів можна назвати містом митрополитів. Цей край полюбив і називав гуцулів улюбленими синами Митрополит Андрей Шептицький. У 1901 році він здійснив пастирську поїздку по Косівщині, після чого написав знамените послання “До моїх любих гуцулів”.

На початку 20-х років минулого століття в Косові мешкав і працював у кооперативі старшина армії УНР, небіж Симона Петлюри Степан Скрипник. Через два десятиріччя він став єпископом, потім митрополитом у США, а в 1990 році його обрано першим Патріархом УАПЦ. Того ж року 6 листопада він відвідав Косів і на зустрічі з церковними громадами тепло згадував своє колишнє перебування в нашому місті, казав, що був тоді парафіянином монастирської церкви, що знав кожну стежку в горах і лісах поблизу Косова.

У 1930-х роках у Косові на теперішній вулиці Б.Хмельницького, 105, у Миколи Кабина проводив літні відпустки, працюючи над науковими працями, професор Варшавського університету Іван Огієнко, колишній міністр освіти та віросповідання УНР. Згодом він увійшов в історію Української Церкви як Митрополит Іларіон, перекладач українською мовою Святого Письма, автор численних праць з історії релігії та Церкви. До того ж був ще й драматургом, поетом, видавцем і редактором.

У 1970-72 роках у Косові мешкав колишній в’язень концтаборів, а тепер священик Василь Романюк, уродженець Хімчина, якому заборонили бути священнослужителем у Космачі. Тож він працював двірником у косівській лікарні. Потім його знову ув’язнили. Через багато літ, у 1989 році, він повернувся до Косова і мешкав у придбаному будинку на вул. О.Кобилянської, 3. У 1990 році він був висвячений у Космачі на єпископа. А 22 жовтня 1993 року, після смерті Патріарха Мстислава, Собор УПЦ КП обрав його патріархом під іменем Володимира.

Яке ще містечко може похвалитися причетністю до себе стількох і таких славетних релігійних діячів?

Немало століть нараховує історія косівських храмів. Ще за княжих часів тут виник монастир, що існував до середини XVIII століття. Про нього мовиться у дарчій грамоті князя Свидригайла з 1424 року. При монастирі, звичайно, існувала церква, що носила ім’я Св. Миколая. Оскільки тут церкви будувалися тоді лише дерев’яні, то їх через певний час замінювали іншими. Останній раз це відбулося в 1912 році. Стару церкву розібрали, на її місці побудували каплицю, де провадилися відправи, а над нею зводили нову. Гроші на її будівництво збирали навіть у Росії, там для цього випущено листівку. Росіяни так турбувалися про греко-католицьку церкву, бо її настоятель о. Гелитович був твердим москвофілом.

Монастирська церква трибанна, з самого початку крита бляхою. Її архітектура традиційно гуцульська, але модернізована. У плані – хрестоподібна. Будівничим був бабинський майстер Іван Гарасим’юк. Розпис стін виконав Володимир Гуз. Окрасою церкви є роботи і косівських різьбярів Івана Балагурака, Івана Павлика, Миколи Матійчака, Миколи Гавриша (“павуки”, хрести, ліски, кіот, гарні вишивки). У церкві зберігаються богослужбові книги з почаївської та києво-лаврської друкарень XVIII століття, деякі з записами про важливі події в Косові, наприклад, епідемії, неврожаї.

Тепер церква носить ім’я Різдва Івана Хрестителя. Дуже дбає про величавість і красу храму о. Дмитро Близнюк, мітрофорний протоієрей, декан.

У центрі Косова, під Міською горою, була церква Св. Тройці, збудована в І половині XVIII століття. Вона згоріла в 1896 році. Після Першої світової війни розпочато її відбудову, зведено фундамент. Але після останньої війни комуністична влада наказала фундамент засипати землею, і на цьому підвищенні встановлено монументальний пам’ятник Сталіну, ще за його життя. А після смерті “вождя” пам’ятник повалено, натомість встановлено бюст К.Маркса. Його, в свою чергу, усунуто в 1990 році і встановлено хрест. Біля вулиці була мурована дзвіниця, подібна до такої, як у Бабині та Соколівці. Її розвалили також після війни. У 1941 році косів’яни насипали тут символічну могилу на честь визволення з-під більшовицького поневолення. Її знесено після повернення радянської влади.

Москалівську церкву Св. Василія Великого побудував у 1895 році той самий бабинський майстер Іван Гарасим’юк. Вона однобанна, крита бляхою. Дерев’яний іконостас спорудив, імовірно, Іван Гунька. Йому, мабуть, помагав Магнич з Яворова, який учився в коломийській школі різьбярства. Малювали інтер’єр Адольф Оріховський, Т.Гладкий, Іон Горчинський з Коломиї. В оздоблювальних роботах брали участь також Михайло Федевич, Маляєв (?), Зотар Цілів (?), Кобильовський. Усі ці прізвища написані на стінці однієї з ніш вівтаря. Інтер’єр виконано в і 1909 році. Сумніви щодо ролі кожного з майстрів виникають тому, що в написі не вказано, що конкретно робив кожен із них.

Це не перша церква на Москалівці. Давніша церква, збудована десь у XVII столітті, належала до іншого косівського монастиря, розташованого у Хоминському лісі. Потім вона стала філією косівської церкви Св. Тройці. У першій половині XVIII століття зведено новий храм коштом і стараннями святотроїцького пароха Андрія Івановича. Вона стала згодом самостійною.

У москалівській церкві з 1929 по 1944 рік парохом був о. Михайло Могильняк, раніше – поручник УСС. У 1944 році заарештований НКВД і розстріляний у станіславській в’язниці. Мав велику бібліотеку, відзначався широкими зацікавленнями. Був знаний як палкий український патріот.

Москалівську церкву було знято з реєстрації, тобто заборонено її використовувати як культову споруду. З 1969 року в ній розміщався музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини. Лише в січні 1990 року її повернули громаді греко-католицької церкви. Священиком у ній став о. Іван Бурдяк, який швидко здобув загальну повагу і завдяки якому храм гарно відремонтовано, а цвинтар упорядковано. Неподалік церкви в 1997 році споруджено пам’ятник “Борцям за волю України” за проектом скульптора Івана Андрійканича.

Монастирській церкві пощастило більше: її не закривали. У найдраматичніший час (1940—1950-ті рр.) її парохом був о. Йосиф Ткачук. Він відзначався християнськими чеснотами. Під час німецької окупації рятував євреїв; у часи фронту давав притулок пораненим радянським солдатам; після війни у нього, бувало, переховувались ті, на кого полювало НКВД. Про це розповідала Ганна Тимків, дружина відомого різьбяра Миколи Тимківа, яка сама користувалася сховком у священика, коли її шукали енкаведисти, щоб вивезти до Сибіру.

У 1990 році з ініціативи пароха о. Дмитра Близнюка церковна громада вийшла з підпорядкування Московської православної церкви і приєдналась до новоствореної УАПЦ. 28 квітня 1990 року в храмі Різдва Івана Хрестителя о. Василь Романюк був пострижений у ченці під іменем Володимира. Через три роки він став Патріархом УПЦ.

Якихось конфліктів між церковними громадами та священиками обох конфесій у Косові не було.

Крім уже згаданих священиків, треба сказати й про деяких інших. О. Володимир Скоробогатий на початку XX ст. був у Москалівці головою читальні “Просвіти”. Тоді в організації було 54 члени. Читальня мала бібліотеку з близько 250 книжками. Москалівці дуже шанували свого пароха.

Справжнім мучеником був священик о. Володимир Балагурак, висвячений у 1936 році. Згодом він прийняв чернецтво під ім’ям Григорія і був вікарієм монастиря в Кристинополі. За відмову перейти в московське православ’я його в 1946 році засудили до 10 років ув’язнення. Після відбуття покарання знову відмовився від пропозиції стати православним. Йому заборонили жити на батьківщині, і він до смерті змушений був працювати на Уралі в шахтах. Але віровідступником не став.

Важко з чимось порівняти той авторитет, ту любов, якою користувався перший після відродження священик греко-католицької церкви о. Іван Бурдяк. Важко й невиліковно хворий, він самовіддано служив Богові й людям, за короткий час перетворивши масу безвірних у активних парафіян. Після передчасної смерті о. Івана його справу гідно продовжив о. Роман Іванюлик, який, здається, народжений бути душпастирем. Його емоційні проповіді захоплюють слухачів. Його поради й вимоги вірники сприймають як закон. Самий вигляд москалівської церкви, цвинтаря свідчить: тут добрі пастирі і віддана їм християнська громада.

Історію косівських храмів з погляду архітектора дуже гарно описав Володимир Стеф’юк у книжці “Косів – місто історичне: урбаністичний нарис” (Косів, 2002).

Були в Косові також юдейські храми – синагоги, або божниці, що належали хасидській громаді. Вона охоплювала не лише косівських хасидів, а й тих, що жили по селах. До косівської хасидської громади належали навіть євреї досить віддаленого Заболотова. Першу синагогу в Косові для рабинської династії Гаґерів збудував заболотівський підприємець ребі Натан Чавтан (Бендер). Стояла вона біля дороги на Коломию. Це був дуже гарний, світлий, просторий будинок; у залі вміщалися сто мужчин, а на галереї – сто жінок (у синагогах не дозволялося вірним обох статей молитися разом). Інший заболотівець, ребі Моше Шфарбер, подарував косівській синагозі землю з будинком, якими він володів у Косові. Де була перша синагога і що з нею сталось, тепер сказати важко.

А ось доля останніх двох синагог відома. Центральна синагога стояла приблизно там, де тепер двоповерховий житловий будинок по вул. Незалежності, 126. Вона була двоповерховою, з товстими мурованими стінами. Молільний зал був оздоблений різьбленим дерев’яним рослинним орнаментом, темно-коричневого та золотого кольорів.

Синагогу підпалили гестапівці ввечері 17 жовтня 1941 року на завершення першої “акції” вбивства євреїв, перед тим застреливши там сімох євреїв, які шукали в храмі порятунку. Була темна осіння ніч, пожежа палала велика; примчала пожежна машина аж із Жаб’я, але зразу ж повернулася назад: очевидно, німці не дозволили гасити. Наступного дня, було видно останки згорілих людей. Товсті стіни залишилися стояти, їх знесли пізніше.

Друга синагога, в якій розміщалася й релігійна школа – хедер – тоді вціліла. Її приміщення використовували для розміщення відділу кінофікації. Але те, що вціліло від тевтонських варварів, було безсиле перед вандалізмом косівської місцевої влади. Остання на Гуцульщині синагога, цінна пам’ятка архітектури і культури, що могла б, після реставрації, вабити туристів, стала жертвою чиновницького невігластва та штучного ажіотажу напередодні Гуцульського фестивалю 2002 року. На її місці, на ділянці, одержаній за безцінь, хтось побудує черговий безликий “шоп” чи “маркет”…

Римо-католицькому костелу присвячена окрема розповідь.

Кожен храм пов’язаний з місцем вічного спочинку своїх вірників.

Юдейський цвинтар розмістився на схилі Міської гори. Подекуди там відбувалися зсуви, тому чимало надмогильних пам’ятників або упало, або похилилося. Кладовище заросло деревами й чагарником. Багато кам’яних стел понищили німці, не менше – комуністи (надмогильні плити клали, між іншим, і в постамент пам’ятника Леніну). Та й дехто з косів’ян не проти був перетворити знак пам’яті про вмерлих на гарний кам’яний поріг для живих… І все ж таки значна частина кладовища збереглась і дає можливість побачити рештки загиблої унікальної культури, своєрідного мистецтва карбування по каменю, відчути духовний світ народу, так жорстоко винищеного в нашому краї.

Через якусь сотню-дві кроків від цього кладовища, на колишньому замчиську – могили жертв Гестапівських “акцій” 1941 – 1942 років. Лише в 1992 році тут з’явилась таблиця, яка сповіщала, що на цьому місці поховані не вигадані “радянські люди”, а євреї Косова. Чи наслідком дикого хуліганства, чи не менш дикої юдофобії, але таблицю в 2002 році розтрощили. Якщо пам’ятки безкарно руйнує влада, то чому б не дозволили собі цього й піддані такої влади?

Про римо-католицькі поховання частково сказано в розповіді про косівський Меморіал. Біля каплиці на Москалівці зберігся “польський” цвинтар ХІХ-ХХ століть. За часів атеїстичної державної ідеології він був поруйнований, занедбаний, розгороджений, запущений. Римо-католицька громада, що відродилася в 1991 році, привела кладовище до зразкового порядку. Багатьох надгробних пам’ятників, понищених вандалами, вже не відновити, але те, що залишилось, парафіяни дбайливо оберігають. Серед інших, є тут могили членів родини доктора А.Тарнавського, зокрема його сина Аполлінарія та донечки Терезки. Від портретної скульптури гарної, як янголятко, дівчинки чиїсь жорстокі руки – не хочеться сказати, що людські – відламали голову. Так і стоїть цей пам’ятник невинній дитині – і нашій нелюдськості, моральному упадкові.

Найстарішим кладовищем Косова є те, що біля монастирської церкви. Тут збереглось чимало хрестів та пам’ятників інших форм з ХІХ-ХХ століть, а погрузлі в землю кам’яні надмогильні плити походять, очевидно, з XVIII або й давніших століть, тепер стерті написи на них могли б відчитати лише фахівці-археологи. Це кладовище було давно закрите, але на ньому дозволяли ховати померлих партійно-радянських урядовців, голів колгоспів тощо.

На цвинтарі встановлено камінний хрест до 1000-ліття хрещення України – Руси та дерев’яний хрест з розп’яттям з нагоди 2000-ліття від народження Христового.

У 1991 році в районі вул. М.Павлика, на схилі г. Стіжки, звідки розглядається дуже мальовничий краєвид, освячено нове кладовище. У 1994 році на ньому коштом різьбяра Івана Балагурака збудовано каплицю, інтер’єр якої виконав різьбяр Матій Бович. У 2002 році біля церкви змуровано нову дзвіницю. Стару, своєрідної архітектури, на жаль, знесено.

Давнє кладовище й біля москалівської церкви. Тут є камінні хрести, які датуються початком XIX століття. Давніші могили зрівняв час. Біля церкви поховані священики, зокрема Омелян Абрисовський, Іван Бурдяк, письменник, педагог, перекладач Мирослав Капій, шановані москалівські ґазди, громадські діячі. Є тут і символічна могила на честь січових стрільців та вояків УГА, хрест з нагоди 2000-річчя Різдва Христового.

На відстані декількох сот метрів розташоване нове кладовище, яке закладено наприкінці XIX століття. Тут можна побачити рідкісні камінні хрести роботи косівських майстрів початку минулого століття. На цьому цвинтарі поховані відомі художники, народні майстри, зокрема Євген Сагайдачний та його дружина Зоя, славетний різьбяр Марко Мегединюк, вишивальниця, Заслужений майстер нашої творчості Ганна Герасимович, талановиті й широко відомі майстри різьблення Танасій Баранюк, Михайло Бернацький, Микола Матійчак, Микола Тимків, Володимир Гуз, громадський діяч Іван і Кабин та інші.

Є в Косові ще один храм: приміщення крамниці міського споживчого товариства на вул. Середній в 1999 році перебудовано на церкву Московського патріархату. Громада Церкви християн євангельської віри (пастор Віталій Проняєв) орендує приміщення на території “Гуцульщини”.

Відданість косів’ян релігії підкреслюють каплички. Ті, що були колись, зруйнували “войовничі атеїсти”, а попросту – комуністична влада. З’явилися нові: над Гуком на москалівському боці, біля податкової інспекції, імені Івана Хрестителя (1997), біля москалівської церкви, Юди Тадея, на подвір’ї гімназії-інтернату в пам’ять закатованих в застінках НКВД (травень 2000 р.), біля початку вул. Кобилянської – ім. Св. Ольги, фундатор підприємець Ольга Копчук (24 липня 2004 р.), на вул. Ірчана та вул. Дружби.

Share

Прокоментуй!

Залишити відповідь

Ваш email не публікується. Обов’язкові поля позначені *.